Жіль лежав біля самої води поруч з Наталі; стояла спека, і обоє мружились від надвечірнього сонця. Наталі вважала, що вони тут засмагають, а він посміювався з неї, переконуючи, що по-справжньому можна засмагнути лише на Середземномор'ї і що тут вони хіба ледь-ледь пожовтіють до кінця літа. І водночас він був щасливий, що лежить отак з розстебнутим коміром сорочки і торкається щокою свіжої трави. Все, що він шалено любив раніше,— безжальне сонце на розпечених пляжах, аж занадто оголені-і нерідко приступні тіла,— все це тепер викликало відразу. Тепер Жілю потрібен був саме цей лагідний краєвид і ця складна жінка. Адже він відчував, що вона сердиться на нього. Те, що він розповів їй про своє перебування в Парижі, пробудило в неї лише двоє почуттів: безмежне співчуття до Елоїзи і захоплення Гарньє. До переживань Жіля вона залишилась байдужа. Вона не виказала й тіні ревнощів, коли він зізнався про ніч, перебуту з Елоїзою, не виказала й тіні співчуття, коли він розповідав про своє обурення Фермоном. Все це вона вважала прикрим, і тільки. І якщо справді він думав, що цим засмутить її, то все ж сподівався, що вона його втішатиме, а не судитиме. Але вона явно не схвалювала його поведінки, не схвалювала його слабкості. 1 — Ну, зрештою,— ледве стримуючи роздратувапня, казав він їй (адже вони півдня провели у його кімнаті),— зрештою, що я, по-твоєму, мав робити? Залишитися з Елоїзою? Піти з газети?
— Не знаю. Мені не подобаються такі ситуації. І в мене таке враження, що ти живеш так завжди, трохи не-іциро. Сам не знаючи, чого ти хочеш. Почуваючи себе тро-£и винним і втішаючись цим.
— Одне слово, я нікчема! — сміючись, сказав він.
— Може, й так.
Наталі не сміялася. Він перевернувся на живіт і обняв її. Від Наталі пахло нагрітою сонцем травою, і вона пильно дивилась на нього широко розплющеними, майже наляканими очима. Але він не бачив виразу її очей, він бачив лише темні кола під ними, сліди їхньої близькості. Він усміхнувся, поцілував ці кола і засміявся:
— Але хіба б ти полюбила нікчему?
— Ніхто не вибирає, кого любитиме.
— Ти освічена жінка, а не боїшся банальностей,— сказав він.
— Я дуже боюся їх,— тихо відповіла вона,— у них майже завжди криється правда.
ЗКіль подивився на неї, побачив, що вона справді боїться, і на мить йому також стало страшно. Куди вони йдуть обоє? А що, як вона якогось дня почне зневажати його? А що, як він справді нікчема? Що, коли вона не зможе його далі любити? Він уткнувся обличчям у траву й зітхнув: немає йому ні спочинку, ні спокою. Ось він покохав цю жінку, сказав їй про це, а вона боїться його.
— Якщо ти боїшся мене, краще мене покинути,— прошепотів Жіль.
І відчув, як її щока, її губи торкнулись його потилиці.
— Я не змогла б,— сказала вона,— і навіть якби могла, не зробила б цього.
— Чому?
— У мене було дуже спокійне, забезпечено і пренудне життя,— спокійно сказала вона.— Я думаю, мені судилося зустріти когось такого, як ти.
— Тобі це здається щасливим випадком чи катастрофою?
— Зараз — щасливим випадком,— відповіла вона. Вони нерухомо лежали в траві, Наталі пригорнулась
до нього, поклала голову йому на спину, він відчував, як якась травинка коле йому в лоб, і його заполоняв незмірний спокій, схожий на заціпеніння. Він аж сам здивувався, почувши свій голос:
— А що ми робитимемо з Франсуа?
Наталі відхилилась від нього і лягла навзнак. Жіль повернув голову і тепер бачив її профіль, її спокійні очі, що дивилися в небо.
— Не знаю,— сказала вона.— Доведеться його покинути.
Жіль здригнувся. Він уже підсвідомо звик до цього сумирного привиду Франсуа. Жіль знав, що Наталі більше не спить з ним, вона сказала йому про це, і віп надто добре знав її безкомпромісність, щоб сумніватись. Ало та ж сама безкомпромісність може мати інші наслідки.
— І що ж ти збираєшся робити?
Вона повернула до нього обличчя, всміхнулася.
— Може, буду з тобою, поки ти мене любиш. А потім — побачу.
Вона має рацію, цілковиту рацію,— вони кохають одне одного і повинні бути разом. Він досить заробляє, щоб забезпечити жінці достаток. Навіщо дорожити своєю примарною волею, самотністю? Що вони дали йому, воля і самотність, ці дві журливі вакханки, що довели його до нервової депресії, ну їх під три чорти... Але йому було боязко. Вона простягла руку, торкнулась його волосся, і — Не турбуйся, Жілю. До кінця літа я його не покину. До кінця літа. І поїду з тобою тільки в разі, якщо ти благатимеш мене.
' Він раптом розсердився і підвівся. Розсердився за те, |що вона прочитала його думки, і за те, що ці думки з'явились у нього.
і — А я й не турбуюся. Я хочу бути з тобою. Хочу, щоб ти поїхала зі мною. Щоб ми поїхали звідсп негайно. Поговори з ним сьогодні ввечері, і завтра нас уя;е тут не буде. "А куди? — в цю хвилину подумав він.— Куди? В мене залишилось три франки. Після скандалу тут зоставатись не можпа буде. Що робити до вересня?"
Але Наталі посміхнулася, і її посмішка доводила його до відчаю.
— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною! — майже крикнув
він.
— Добре, я поїду,— спокійно сказал вона,— але якщо ти будеш благати, а не наказувати. Не кричи. Ти аж почервонів. Хіба тобі тут погано? Куди ти хочеш їхати?
— Я не люблю фальшивих становищ,— з гідністю почав він.
Але Наталі так подивилась на нього, що він завагався і змовк. Проте вопа зразу ж засміялася, і він засміявся також і, припавши до її тіла, змішавши її волосся зі своїм, став скрізь обціловувати її.
— О Наталі,— повторював він,— Наталі, ти мене так знаєш... Я кохаю тебе.
І вона сміялася до сліз у його обіймах, сміялася з осяйними очима, неспроможна спинитись.
Розділ II
Цікаво, як іноді буває зручно, коли не ти, а хтось інший розв'язує найскладніші питання. Як тільки Наталі вирішила покинути чоловіка, його існування зовсім перестало турбувати Жіля; заради нього вона мала покинути іншого чоловіка, а Жіль почував себе так, нібп це його майже зовсім не стосується. Від тої хвилпии, як Наталі висловила цю думку, промовила ці слова, вибір було зроблено, і залишалося лише скоритися долі. Йому і на думку не спадало, що Наталі передумає: як усі природжені брехуни, він був дуже довірливий. До того ж у пього не було відчуття, що він щось краде у Франсуа,— її пристрасть, її стогони насолоди були надто явно викликані ним, Жілем, надто залежали саме від нього, щоб хтось інший, хто знав її досі, міг сподіватись на таке саме тепер.