Усі ми стояли в очікуванні того відповідального моменту, коли раптом хтось за моєю спиною вигукнув:
— Агов! Поглянь на свій ніс.
Я не міг повернутися, щоб подивитися, в чому справа і на чий ніс потрібно поглянути. Краєм ока я зиркнув на ніс Джорджа — нічого особливого, принаймні нічого такого, що можна було б змінити. Я скосив очі, щоб розгледіти свого носа, але, як мені видалось, з ним також було все гаразд.
— Поглянь на свій ніс, тупий віслюче! — знову пролунав той самий голос, але вже голосніше.
Тоді інший голос закричав:
— Заберіть свого носа, ви — двоє, з собакою!
Ні я, ні Джордж не насмілювалися повернутися. Рука фотографа готова була зняти кришку об'єктива, і він будь-якої миті готовий був зробити знімок. Невже це гукають до нас? Що могло трапитися з нашими носами? Звідки ми мали їх забрати?
Тепер уже кричав весь шлюз, а позаду нас чийсь громовий голос прогудів:
— Агов, джентльмени у червоному і чорному капелюхах, погляньте на свій човен. Якщо ви не поквапитеся, фотографові доведеться зробити знімок двох ваших трупів.
Тут ми подивилися і побачили, що ніс нашого човна зачепився за дерев'яний брус шлюзу, і, що більше піднімалася вода, то більше перехилявся човен. Ще б трохи, і все скінчилося б. Ми миттєво схопили весла і що було сили відштовхнулися від стіни шлюзу. Човен вивільнився, і ми обоє полетіли шкереберть.
На тій фотографії ми з Джорджем вийшли не дуже добре. Як і слід було чекати (мабуть, така наша доля), фотограф запустив свою кляту машинку саме в ту мить, коли ми обоє, задерши догори ноги, лежали, розпластавшись у човні, з виразом "Де я?" і "Що це було?" на обличчях.
Головними на тій фотографії, поза всяким сумнівом, були наші ноги. Мало що ще можна було розгледіти за ними. Вони заповнили весь передній план. За ними десь трішки проглядались інші човни і щось із навколишнього краєвиду. Порівняно з нашими ногами всі решта, хто був у шлюзі, разом зі своїми човнами виглядали такими мізерними і невиразними, що людям навіть було соромно дивитися на себе, і вони просто відмовлялися від тієї фотографії.
Власник одного з парових баркасів, який замовив шість примірників, відмовився від свого замовлення після того, як йому показали негатив. Він сказав, що візьме фотографії, якщо хто-небудь покаже йому його баркас. Але зробити цього не зміг ніхто. Він був десь за правою ногою Джорджа.
Через ту фотографію нам довелось витерпіти купу неприємностей. Фотограф вважав, що кожен із нас повинен придбати по дюжині примірників, оскільки дев'ять десятих її займали наші зображення. Але ми відмовились. Ми сказали, що не маємо нічого проти того, щоб нас знімали у весь зріст, але бажано, щоб ми були не у горизонтальному положенні.
Воллінгфорд, що на шість миль вище від Стритлі, — дуже старовинне місто. В історії Англії він відіграв неабияку роль. За часів бритів, які заснували його, це було неохайне брудне містечко. Потім римські легіони їх звідти вигнали. Замість глинобитних стін римляни звели могутні укріплення, що навіть Час не в змозі був упоратися з ними. Древні мулярі таки знали, як будувати.
Та хоча Часові не під силу були римські стіни, самих римлян він стер на порох. Потім, поки не прийшли нормандці, на цих землях сходилися у битвах жорстокі сакси і полчища данців.
Оточеним мурами і укріпленнями місто залишалося до громадянської війни, коли Ферфакс[44] узяв його в довготривалу і жорстоку облогу. Місто здалося, і його мури зрівняли з землею.
Від Воллінгфорда вгору до Дорчестера береги річки стають горбистими, з мінливими мальовничими краєвидами. Дорчестер розташований за півмилі від річки. Якщо у вас невеличкий човен, до нього можна дістатися мілководдям, але найкраще залишити човна біля Дейського шлюзу і перейтися полем.
Дорчестер — надзвичайно спокійне старе містечко, що причаїлось у напівдрімотній тиші й мовчазності.
Дорчестер, як і Воллінгфорд, уже був містом ще за часів бритів. Тоді він називався Каєр Дорен, тобто "місто на воді". Трохи пізніше римляни розбили тут великий табір. Від укріплень, які його оточували, тепер лишилися тільки невисокі пагорби. У часи саксів він був столицею Уессекса. Це дуже старе місто, яке колись було доволі великим і дуже сильним. Нині воно стоїть осторонь від метушливого світу і тихенько собі дрімає, покльовуючи носом.
Кліфтон-Хемпден — невеличке красиве тихе село, яке залишилося за околицями цивілізації. Все воно наповнене витонченою пишнотою квітів. Прибережні краєвиди довкола нього вражають своїм багатством і красою. Якщо вам випаде заночувати у Кліфтоні, кращого місця, ніж у "Ячмінному стіжку", вам не знайти. Можна без перебільшення сказати, що це найпривабливіший і найстаріший готель на річці. Він стоїть справа від мосту, трохи осторонь від села. Його низенька солом'яна стріха і ґратчасті віконця надають йому казкового вигляду, а зайшовши досередини, почуваєшся у тридесятому царстві…
Героїня сучасного роману не зовсім зручно почувалася б у такому готелі. Ця героїня завжди висока і статна і завжди намагається випрямитись на весь ріст. Щоразу, як їй захочеться це зробити в "Ячмінному стіжку", вона битиметься головою об стелю.
Для чоловіка напідпитку він також не зовсім пригожий. На його шляху може з'явитися безліч несподіванок у вигляді сходинок угору-вниз, з однієї кімнати в іншу. А що ж до того, щоб піднятися по сходах до своєї спальні чи дістатися до ліжка, то йому це зовсім не під силу.
Ми хотіли дістатися Оксфорда до обіду, тож наступного ранку прокинулися вдосвіта. Інколи дивуєшся, як рано можна встати, коли спиш просто неба. Коли спиш не на перині, а на дошках у човні, загорнувшись у покривало і з валізою замість подушки, не дуже-то й хочеться полежати "ще п'ять хвилин". Вже о пів на дев'яту ми закінчили снідати і пройшли через Кліфтонський шлюз.
Від Кліфтона до Кулхема береги річки пологі, одноманітні й зовсім не цікаві, але вже за Кулхемським шлюзом — найхолоднішим і найглибшим на всій річці — краєвид стає значно кращим.
Поблизу Абінгдона річка тече майже біля самих вулиць. Абінгдон — звичайне провінційне невеличке містечко — спокійне, надзвичайно шляхетне, чисте і сповнене страшенної нудьги. Він пишається своєю древністю, але навряд чи може в цьому сперечатися з Воллінгдорфом чи Дорчестером. Колись тут було відоме абатство, але тепер посеред залишків його освячених мурів варять гірке пиво.