Деякий час ми мовчали, а потім Джордж повернувся до новоприбульця і сказав:
— Я перепрошую. Сподіваюсь, ви вибачите нам нашу безцеремонність, але ми з приятелем тут проїздом, і були б вам дуже вдячні, коли б ви розповіли нам, як вам вдалось упіймати он ту форель.
— А хто вам сказав, що це я її упіймав? — здивовано запитав чоловік.
Ми відповіли, що цього нам не говорив ніхто, але ми якось інстинктивно відчули, що це зробив саме він.
— Неймовірно, скажу вам, неймовірно, — відповів флегматичний прибулець, сміючись, — тому що так воно і є. Це справді я її упіймав. Як ви могли про це здогадатися? Диво та й годі.
І він розповів нам, як йому знадобилося цілих півгодини, щоб витягти її і як вона зламала йому вудку. Він сказав, що, приволікши її додому, він дуже ретельно її зважив: вона потягнула на тридцять чотири фунти.
Згодом він також пішов, і до нас спустився господар. Ми розповіли йому всі історії, які ми почули про його форель, і його це дуже розвеселило. Посміялися ми від душі.
— Уявити тільки: Джим Бейте, Джо Магглз і містер Джонс зі старим Біллі Мондерсом розповідають вам, як вони її зловили. Ха-ха-ха! Оце так! — заливаючись від сміху, сказав господар. — Та чи ж віддали б вони її мені, щоб я почепив її у себе у залі, якби вони справді її упіймали? Ха-ха-ха!
І тоді він розповів нам правдиву історію про ту рибину. Як виявилося, він упіймав її сам, багато років тому, коли ще був хлопцем. Не було ніякого мистецтва, ані майстерності. Було лиш те незрозуміле везіння, яке завжди випадає хлопчакам, коли по обіді сонячного дня вони втікали зі школи, аби порибалити зі шматком мотузки, прив'язаної до палиці.
Він сказав, що якби не та рибина, коли він приніс її додому, йому було б добряче дісталося на горіхи, і що навіть їхній шкільний учитель сказав, що вона вартує потрійного правила і всіх задач разом узятих.
Тут його покликали, і він вийшов з кімнати, а ми з Джорджем знову поглянули на рибину.
Та форель насправді вражала. Що більше ми дивилися на неї, то більше дивувалися.
Джордж так нею зацікавився, що навіть виліз на спинку стільця, аби краще її розгледіти.
Аж раптом стілець вислизнув у нього з-під ніг. Щоб врятувався, Джордж намертво вчепився за шафку з фореллю. Та обірвалася і з грюкотом полетіла донизу, а слідом за нею — Джордж, разом зі стільцем.
— Ти не пошкодив рибу? — стурбовано крикнув я, підбігаючи до нього.
— Сподіваюся, що ні, — відповів Джордж, обережно піднімаючись і озираючись довкола.
Але це було не так. Форель розлетілась на тисячу шматків. Ну, можливо, там була не тисяча, а лише дев'ятсот, я їх не рахував.
Нам видалося дивним і незрозумілим, як могло опудало форелі розлетітися на такі маленькі шматки.
Але це було б дивним і незрозумілим, якби перед нами насправді було опудало форелі, але це було не опудало.
Та форель була гіпсовою.
РОЗДІЛ XVIII
Шлюзи. Нас із Джорджем фотографують. Воллінгфорд. Дорчестер. Абінгдон. Батько сімейства. Підхожа місцинка, щоб утопитися. Важкий відрізок річки. Згубний вплив річкового повітря.
Уранці наступного дня ми залишили Стритлі й догребли до Кулхема. Там ми звернули у відвідний канал і, натягнувши парусину, лягли спати.
Між Стритлі і Воллінгфордом на річці нічого надзвичайно цікавого немає. Від Кліва на цілих шість із половиною миль немає жодного шлюзу. За Теддінгтоном — це, напевно, найдовший безперервний відрізок річки. Оксфордський клуб влаштовує тут тренування своїх вісімок.
Але якщо гребці тільки тішаться відсутністю шлюзів, то шанувальникам краси це зовсім не до вподоби.
Особисто я люблю шлюзи. Вони приємно переривають монотонність греблі. Мені подобається сидіти у човні і повільно підніматися із холодних глибин до нових висот і до нових краєвидів, або опускатися донизу, ніби полишаючи цей світ, і спостерігати, як збільшується світла смужечка денного світла, коли зі скрипом розсуваються похмурі ворота шлюзу, аж поки перед вами не розляжеться у всій своїй широчіні усміхнене плесо річки. Ви виштовхуєте свого невеличкого човна з його нетривкого полону і знову опиняєтесь у її привітних водах.
Вони такі мальовничі, ті шлюзи. Дебелий наглядач шлюзу, його добродушна дружина, або ясноока донька — як приємно перекинутися слівцем з цими простими людьми (правильніше сказати — було приємно. Складається враження, що останнім часом служба охорони перетворилася на товариство з найму ідіотів. Добра частина наглядачів шлюзів, особливо на найпожвавленіших ділянках річки, — сварливі нервові старигані, які зовсім не годяться для такої роботи). Там ви зустрічаєтеся з іншими човнами, обмінюєтесь річковими новинами. Без своїх уквітчаних шлюзів Темза не була б таким райським куточком.
Завівши мову про шлюзи, я згадав, як одного літнього ранку біля Гемптон-Корту ми з Джорджем ледве не загинули.
Того чудового дня шлюз був переповнений. Як уже повелося, якийсь фотограф заробляв собі тим, що фотографував, як ми, поколихуючись у своїх човнах, повільно піднімалися з прибуваючою водою.
Спочатку я навіть не зрозумів, що відбувається, і був надзвичайно здивований, побачивши, як Джордж поспіхом розправляє свої штани, куйовдить чуприну і франтувато зсуває на потилицю свого капелюха. Потім із вдавано сумною посмішкою вмощується у граційній позі, намагаючись заховати кудись свої ноги.
Спершу я було подумав, що він помітив якусь свою знайому дівчину, і озирнувся довкола, щоб поглянути, хто б це міг бути. Всі у шлюзі раптом ніби задерев'яніли. Усі стояли або сиділи у незвичних і дещо дивних позах, які мені доводилось бачити лише на японських віялах. Усі дівчата усміхалися. Вони були такими прекрасними! А всі юнаки нахмурилися і намагалися виглядати суворими і благородними.
Тут до мене нарешті дійшло, в чому річ, і я заметушився, аби не проґавити момент. Наш човен був першим, і я собі подумав, що буде зовсім негоже, якщо через мене зіпсується знімок.
Я швиденько повернувся лицем до фотографа і, зайнявши позицію на носі човна, з безтурботною граційністю обіперся на багор, показуючи цією позою всю свою силу і спритність. Я поправив волосся, спустивши на лоб кучерявий завиток, і надав своєму обличчю задумливого, з легким натяком на цинізм, виразу (кажуть, мені так пасує).