Гарріс сказав їм, що, просидівши весь день із вудкою, вони повинні бути нам навіть вдячними за невеличке пожвавлення, а також додав, що він вражений і засмучений тим, що люди їхнього віку так легко піддаються своєму настроєві.
Але це аж ніяк не допомогло.
Після цього Джордж сказав, що кермувати буде він. Він сказав, що навряд чи можна сподіватися, щоб мізки на кшталт моїх могли повністю присвятити себе керуванню човном, і поки ми не потонули, буде краще, коли за човном слідкуватиме звичайна людина. Він узяв мотузки і довів нас до Мерлоу.
У Мерлоу ми залишили човна біля мосту і пішли ночувати в "Корону".
РОЗДІЛ XIII
Мерлоу. Бішемське абатство. Медменхемські ченці. Монморенсі планує вбити старого кота Тома, але зрештою вирішує залишити його живим. Безсоромна поведінка фокстер'єра в універмазі. Наш від'їзд із Мерлоу. Захоплива процесія. Паровий баркас; корисні поради з його знешкодження. Ми відмовляємося від річкової води. Миролюбний пес. Дивне зникнення Гарріса і пирога.
Мерлоу — одне з найприємніших міст на річці, які я знаю. Це — галасливе, жваве містечко. По правді кажучи, загалом не дуже мальовниче. Але в ньому можна знайти безліч привабливих куточків та вуличок. Споглядаючи залишки склепінь зруйнованого моста через Темзу, можна повернутися в своїй уяві до тих днів, коли Ельгар Саксонський заволодів маєтком Мерлоу, а потім його захопив Вільгельм[21], щоб передати королеві Матильді. Пізніше він перейшов до ерлів[22] Ворвікських, а потому — до досвідченого лорда Педжета, радника наступних чотирьох королів.
Якщо після річки вам захочеться прогулятися, ви зможете втішатися красою, якою сповнена вся околиця, хоча і сама річка тут найкрасивіша. Вниз до Кукхема, за лісом Куоррі та лугами, багатство краси — неймовірне. Старий добрий ліс Куоррі! Твої вузенькі круті стежинки, твої сповнені спогадів про сонячні літні дні невеличкі галявинки, на яких бавиться вітер! Привиди усміхнених облич прогулюються твоїми тінистими просіками, а в шелесті листя тихо звучать голоси далекого минулого.
Від Мерлоу до Соннінга ще красивіше. На правому березі, не доходячи півмилі до Мерлоуського мосту, височить велике старе Бішемське абатство. Колись за його кам'яними стінами лунали голоси лицарів-тамплієрів і в різні часи воно слугувало прихистком для Анни Клевської та королеви Єлизавети. Скільки всього трагічного і водночас хвилюючого таїть воно в собі. Оздоблена гобеленами спальня, потаємна кімната у товщі стін. А привид леді Холі, котра забила до смерті свого маленького сина, і досі бродить там ночами, намагаючись вимити у примарній чаші свої примарні руки.
Тут спочиває всемогутній Ворвік, якому тепер байдуже до таких повсякденних речей, як земні королі та королівства, а також Солсбері, що послужив хорошу службу при Пуатьє[23]. Зовсім поряд з абатством, над самою річкою стоїть Бішемська церква, і якщо на якісь могили та пам'ятники й варто подивитися, то це у Бішемській церкві. Там, під Бішемськими буками, плаваючи у човні, той самий Шеллі[24], який потім жив у Мерлоу (його будинок і досі стоїть на Вест-Стріт) написав "Обурення ісламу".
Трошки вище, біля греблі в Харлі, я часто задумувався над тим, що навіть якби я залишився тут на місяць, мені не вистачило б часу, щоб насолодитися красою тутешнього краєвиду. Містечко Харлі — це п'ять хвилин пішки від шлюзу — одне з найдавніших на всій річці. Воно існує, як-то кажуть у старій приказці, ще з тих похмурих часів: "Від часів короля Себерта та короля Оффи". Одразу за греблею (вгору по річці) лежить Данське поле. Тут стояли табором завойовники-данці під час свого походу на Глостершир. Трохи поодаль, біля самого вигину річки, стоять залишки Медменхемського абатства.
Відомі медменхемські ченці, або як їх ще звикли називати "Клуб пекельного вогню", і членом якого був сумнозвісний Вілкс[25], створили братство. Його девіз "Роби так, як тобі до вподоби" і досі красується над напівзруйнованим входом до абатства. Задовго до того, як було створено це лжеабатство з його зборищем нечестивих блазнів, на тому самому місці стояв монастир більш суворих правил, і його ченці були зовсім несхожими на тих розпусників, які змінили їх через п'ятсот років.
Ченці-цистерціанці, абатство яких було там у тринадцятому столітті, замість одягу носили грубі туніки з каптурами і не їли ні м'яса, ні риби, ні яєць. Вони спали на соломі й опівночі вставали, щоб відслужити месу. Весь день вони проводили в праці, читанні та молитвах. Усе їхнє життя було сповнене мертвого мовчання, тому що жоден з них не промовляв ні слова.
У такому мальовничому, такому яскравому, створеному Богом місці — таке похмуре братство і з таким похмурим життям у ньому. Дивно, що голоси довколишньої природи — ніжні переспіви води, шепіт трави біля річки, музика непосидющого вітру — не допомогли цим ченцям якось по-іншому зрозуміти сенс життя. Цілими днями в глибокому мовчанні вони прислухалися, чи не зійде до них голос з небес. А він щодня і щоночі промовляв до них незліченною кількістю звуків, але вони його не чули.
Від Медменхема до чудового Гемблдонського шлюзу річка сповнена неповторного миру і спокою. А далі, за Грінлендсом — там стоїть не надто привабливий будинок мого газетяра, спокійного, скромного, поважного джентльмена, якого влітку можна часто зустріти в цих місцях, коли він енергійно гребе у човні або розмовляє з наглядачем шлюзу — і аж за Хенлі, все довкола виглядає дещо бідним і безрадісним.
У понеділок вранці в Мерлоу ми встали досить-таки рано. Перед сніданком ми пішли купатися, а коли поверталися, Монморенсі показав себе неперевершеним віслюком. Єдине, що ми з Монморенсі по-різному сприймаємо, — це коти. Я люблю котів. А от Монморенсі — ні.
Коли я бачу кішку, я кажу їй: "Бідна киця!" і зупиняюсь, щоб погладити її по голові. Вона піднімає хвоста, вигинає спину і треться своїм носом об мої штани. Між нами панує взаєморозуміння і спокій. Коли ж кішка потрапляє на очі Монморенсі, про це знає вся вулиця. Якби звичайна поважна людина дбайливо використовувала всі ті лайки, які виплескуються за десять секунд, їй би їх вистачило на все життя.