Ми оскаженіли. Ми взяли банку на берег, Гарріс пішов у поле і приніс величезного гострого каменя, а я повернувся до човна і виволік звідти щоглу. Джордж тримав банку, Гарріс приставив зверху на неї гострий кінець каменя, а я взяв щоглу, підняв її високо і щосили опустив.
Того дня Джорджеві врятував життя його солом'яний капелюх. Він його досі береже (точніше, те, що від нього лишилося), і зимовими вечорами, коли, попихкуючи люльками, друзі розповідають усяку бувальщину про небезпеки, через які їм довелося пройти, Джордж приносить його і показує всім довкола, знову і знову розповідаючи ту історію, щоразу прикрашаючи її новими небувалими подробицями.
Гарріс відбувся незначними синцями.
Після того я взяв банку і почав товкти її щоглою. Я товк її, доки не вибився із сил, після чого вона перейшла до рук Гарріса.
Ми позбивали на ній усі краї, ми розплющили її, вона набувала усіх відомих геометрії форм, але бодай би дірочки в ній зробити нам не вдавалось. Потім до неї взявся Джордж. Він так її гамселив, що вона набула якоїсь незрозумілої, неземної і неприродно потворної форми. Джорджеві аж самому стало страшно, і він відкинув щоглу вбік. Ми сіли на траву і мовчки дивилися на неї.
Через усю банку проходила довга вм'ятина, яка нагадувала їдку посмішку. Це нас так розлютило, що Гарріс схопив її і жбурнув далеко на середину річки, і поки вона тонула, слідом за нею ми посилали їй прокляття за всі ті страждання, які вона змусила нас витерпіти, а потім сіли у човен і погребли звідти, не зупиняючись до самого Мейденхеда.
Мейденхед надто високої про себе думки, щоб можна було вважати його приємним. Це улюблене місце річкових денді та їх розчепурених супутниць. Це місто вишуканих готелів, які відвідують переважно розпещені франти і балетні танцюристки. Це відьомська кухня, на якій плодяться оті річкові демони — пароплави. У всякого князька із "Лондонської газети" є "маленький будиночок" в Мейденхеді, а героїня тритомного роману обов'язково обідає там, коли вкотре виходить позабавлятися з чиїмось чоловіком.
Ми швидко минули Мейденхед і, розслабившись, повільно пливли, споглядаючи довколишню красу, яка оточувала нас на підході до Боултерівського та Кукхемського шлюзів. Клівденський ліс, усе ще у своєму ніжному весняному вбранні, наблизився до самої води і вигравав неповторним розмаїттям тендітної зелені. Ці місця в їх незайманій красі, напевно, є найбільш привабливими на всій річці, і нам хотілося якнайдовше залишатися в нашому маленькому човні серед цього спокою і тиші.
Одразу за Кукхемом ми звернули в обвідний канал і зупинились, щоб попити чаю. Коли ми пройшли шлюз, уже настав вечір. Здійнявся прохолодний вітерець — як не дивно, в нашому напрямку. Чомусь завжди, коли ви на річці, вітер рішуче налаштований проти вас. Уранці, коли ви вирушаєте в подорож на один день, він дме вам назустріч. Ви довго гребете, думаючи, як легко буде повертатися під вітрилом. Але після того як ви вже попили чаю, він чомусь розвертається, і назад вам знову доводиться наполегливо гребти проти нього.
Якщо ж ви забудете взяти з собою вітрило, хоч би в який бік ви пливли, вітер завжди буде тільки попутним. Так уже воно є! Цей світ — лише випробування, і як іскрам призначено летіти догори, так людині від самого її народження призначено долати труднощі.
Проте цього вечора десь там, напевно, помилилися. Замість того щоб дути нам в лице, його повернули нам у спину. Без зайвого галасу, поки там не зрозуміли, що до чого, ми швиденько поставили вітрило, а самі, поринувши у свої роздуми, розляглись у човні.
Вітрило випнулося і натяглося, скрипнула щогла, і човен помчав.
Я був біля керма.
Більш захопливого відчуття, ніж коли пливеш під вітрилом, я не знаю. Воно найбільше схоже на відчуття польоту — якщо він, звичайно, не уві сні. Здається, вітер на крилах несе вас кудись уперед, невідомо куди. Ви перестаєте відчувати себе тим неповоротким, важким і немічним витвором із глини, який, звиваючись, плазує по землі. Ви — часточка Природи! Биття ваших сердець зливається воєдино! Вона обіймає вас своїми руками і пригортає до своїх грудей! Ви єдині духом! У всьому тілі ви відчуваєте легкість! Вітер вам співає пісень. Земля здається такою далекою і такою маленькою. А хмаринки, які так близько над вашою головою, — ваші побратими, і ви простягаєте до них свої руки.
Річка належала нам. Лише вдалині посеред її плеса виднілась рибальська плоскодонка з трьома рибалками на ній. Наш човен плавно ковзав над водою, минаючи лісисті береги, і жодному з нас навіть не хотілося розмовляти.
Я кермував.
Коли ми підпливли ближче, то побачили, що ті троє рибалок були старими похмурими чоловіками. Вони сиділи на стільцях у плоскодонці і уважно стежили за своїми вудками. Багряні промені вечірнього сонця відбивались у воді якимось містичним сяйвом; немов охоплені полум'ям, стояли велетенські дерева, а вгорі тихо пропливали вкриті позолотою довгі вервечки хмар. Це був час, коли все довкола, ніби зачароване, поринає у стан надії і смутку. На тлі пурпурового неба колихалось вітрило; довкола нас опускались сутінки, окутуючи світ різнобарвними тінями, а позаду — підкрадалася ніч.
Нам здавалось, ми, наче лицарі з давньої легенди, пливемо через якесь таємниче озеро в невідоме царство темряви, до великої країни, де ховається сонце.
Але до царства темряви ми не допливли. Ми врізались прямісінько в плоскодонку, на якій рибалили ті троє старих чоловіків. Спочатку ми не могли второпати, що трапилось, бо за вітрилом нічого не було видно, але судячи з характеру мови, що лунала у вечірньому повітрі, ми зрозуміли, що поряд з нами людські істоти і що вони роздратовані й незадоволені.
Гарріс опустив вітрило, і нам усе стало зрозумілим. Ми збили тих трьох старих джентльменів з їхніх стільців, і вони всі звалилися в купу на дні човна. І тепер вони, стогнучи, повільно намагаються відділитися одне від одного, струшуючи з себе рибу. При цьому вони щедро осипали нас лайками. Це були не просто такі собі лайки — це були довгі, ретельно продумані, змістовні лайки, які охоплювали все наше життя і сягали в далеке майбутнє разом з усіма нашими родичами і всім, що нас стосувалося. Це були справжні, добротні лайки.