Якусь хвилину Ґілкріст намагався опанувати себе. Але вже наступної миті впав на коліна біля стола й, затуливши обличчя руками, вибухнув відчайдушним риданням.
— Заспокойтеся, заспокойтеся, — лагідно промовив Холмс, — людині властиво помилятись, і, звичайно ж, ніхто не вважатиме вас за злочинця. Вам, напевно, буде легше, коли я сам розповім містерові Сомсу, що сталось, а ви мене виправите там, де я скажу щось не так. Гаразд? Ні, не відповідайте, якщо не можете. Краще слухайте й стежте, щоб я не був десь несправедливим до вас.
Справа почала з’ясовуватись відтоді, коли ви, містере Сомсе, сказали мені, що ніхто, навіть Беністер, не міг знати, що папери — у вашій кімнаті. Друкар, безперечно, тут був ні до чого. Він міг переписати завдання ще в друкарні. Так само й індус. Папери були згорнуті, й він навряд чи міг би здогадатися, що це таке. З іншого боку, надто вже дивним видається той збіг, що якась людина потрапила до чужої кімнати саме того дня, коли там на столі лежало завдання для іспиту. Це неймовірно. Отож людина, яка опинилася там, знала про ці папери. Як вона довідалась про них?
Коли я увійшов до вашої кімнати, то насамперед оглянув вікно. Мене потішила ваша думка, ніби я розмірковував, як потрапити туди через вікно — серед білого дня, на очах у всіх, хто мешкає навпроти. Думка, звичайно ж, безглузда. Я підраховував, якого зросту мала бути людина, що, проходячи повз вікно, помітила папери на письмовому столі. Я маю шість футів зросту, але зміг побачити стіл, лише звівшись навшпиньки. Нікому, хто нижчий за мене, це не вдалося б. Тож ви бачите, що я мав рацію, коли думав, що передусім слід придивитись до того з ваших трьох студентів, хто найвищий на зріст.
Ми увійшли, і я став оглядати кімнату, аж тут побачив столик, який зародив у мене ще одну підозру. Про письмовий стіл я не міг сказати нічого, поки ви не згадали, розповідаючи про Ґілкріста, що той займається стрибками в довжину. Тоді мені стало все зрозуміло: бракувало лише кількох доказів, які я незабаром роздобув.
Тож послухайте, як усе це сталося. Цей хлопець провів день на спортивному майданчику, вправляючись у стрибках. Коли він повернувся додому, то взяв із собою спортивні черевики, що мають, як ви знаєте, гострі шипи на підошвах. Проходячи повз ваше вікно, він побачив завдяки своєму зростові папери на столі і здогадався, що то може бути. Ніякої шкоди не сталося б, якби він, поминаючи ваші двері, не помітив ключ, що його випадково забув служник. Він запалився бажанням увійти всередину й подивитись, чи справді то завдання для іспиту. Жодної небезпеки тут не було — адже він щомиті міг удати, ніби завітав до вас із якимось запитанням.
Коли ж він побачив завдання, то не зміг перебороти спокуси. Свої черевики він залишив на столі... А що ви поклали на крісло біля вікна?
— Рукавички, — відповів юнак.
Холмс переможно поглянув на Беністера.
— Він поклав свої рукавички на крісло і взяв папери, аркуш за аркушем, щоб переписати їх. Він гадав, що викладач повернеться через велику браму, яку йому було добре видно. А ви, як нам відомо, повернулися через бічну хвіртку. Несподівано з-за дверей долинули кроки. Втекти було неможливо. Він забув про рукавички, вхопив черевики й кинувся до спальні. Бачите, подряпина на столі звідси непомітна, а від дверей спальні відразу впадає в око. Це свідчить про те, що черевик потягли в цьому напрямку і винуватець сховавсь у спальні. Глина, що налипла довкола шипа, залишилася на столі, інша грудка впала на підлогу в спальні. Можу додати, що вранці я ходив на спортивний майданчик, побачив таку ж в’язку темну глину в ямі для стрибків і прихопив з собою ще один її зразок із жовтою тирсою, — нею посипають землю, щоб атлет не посковзнувся. Чи правду я кажу, містере Ґілкрісте?
Молодий студент тепер уже сидів випроставшись.
— Так, сер, то правда, — мовив він.
— О Боже! Невже вам більше нічого сказати?! — вигукнув Сомс.
— Є, сер, але я просто не можу опам’ятатися, так пригнітило мене це ганебне викриття. Тут у мене є лист, містере Сомсе, який я написав до вас сьогодні вранці, після безсонної ночі. Раніше, ніж дізнався, що вам усе відомо. Ось він, сер. Погляньте самі: "Я вирішив не складати іспит. Мені нещодавно пропонували вступити до родезійської армії[29], і я збираюся до Південної Африки".
— Дуже радий чути, що ви не хочете скористатися плодами свого негідного вчинку, — відповів Сомс. — Але чому ви так вирішили?
Ґілкріст указав на Беністера.
— Ось хто напутив мене на чесний шлях, — сказав він.
— Послухайте-но, Беністере, — зауважив Холмс. — Із вашої розповіді зрозуміло, що тільки ви могли випустити цього хлопця з кімнати, адже ви залишилися там самі, а виходячи, мали замкнути двері. Втекти через вікно, як бачите, неможливо. Чи не допомогли б ви з’ясувати нам останню подробицю цієї загадки і розповісти, що змусило вас до цього?
— Все дуже просто, сер, якщо знати причину, але навіть із вашим розумом тут ні про що не здогадаєшся. Свого часу, сер, я служив ключником у старого сера Джейбза Ґілкріста, батька цього молодого джентльмена. Коли він збанкрутував, я найнявся служити до коледжу, але ніколи не забував свого старого хазяїна, а для нього тоді настали тяжкі часи. Я пам’ятав про минуле й догоджав його синові, чим лише міг. Отож, сер, коли вчора здійнялася тривога, я зайшов до цієї кімнати й побачив у кріслі жовті рукавички містера Ґілкріста. Я їх одразу впізнав і все зрозумів. Якби містер Сомс помітив їх, то був би кінець. Тоді я впав у крісло й не ворушився, доки містер Сомс не пішов. Аж тут зі спальні вийшов мій молодий хазяїн, — а я його дитиною на колінах гойдав, — та й признався в усьому. Як же мені було не врятувати його? Я йому сказав усе, що мав би сказати його покійний батько, — мовляв, добра з такого вчинку не буде, — й випустив. Хіба я чимось завинив, сер?
— Ні, звичайно, — щиросердно погодився Холмс. — Гаразд, Сомсе, гадаю, що вашу маленьку загадку ми подолали, а вдома на нас чекає сніданок. Ходімо, Ватсоне! А щодо вас, сер, то сподіваюся, що в Родезії вас чекає блискуча кар’єра. Один раз ви збочили з дороги. Але ваше майбутнє хай буде чисте.