I
Коли міс Емілі Грірсон померла, все наше місто пішло на її похорон: чоловіки з поваги до загиблого монумента, а жінки більше з цікавості й бажання побачити зсередини її дім, в якому ніхто не бував (крім старого служника, що був заразом садівником та кухарем) добрих років десять.
То був просторий, колись давно побілений, майже квадратний каркасний будинок, оздоблений маленькими банями, шпилями й крученими балкончиками в перенасиченому деталями й дещо легковажному стилі сімдесятих років, споруджений на найаристократичнішій свого часу вулиці. Але вдерлися гаражі та бавовноочисні машини й витіснили звідси навіть найдостойнші імена і тільки будинок міс Емілі залишився, вперто й гордовито виставляючи свою старизну над автофургонами з бавовною та бензоколонками, сам більмо в оці серед інших більм. І ось тепер і міс Емілі відійшла до представників тих найдостойніших імен, що лежали на кладовищі в затінку кедрів, поміж титулованих і безвісних могил воїнів північан та південців, що полягли в битві за Джефферсон.
За життя міс Емілі була втіленням нашої традиції, нашим символом, нашою підопічною, своєрідним спадковим зобов'язанням Джефферсона, походження якого датується тим днем 1894 року, коли полковник Сарторіс, мер,— той самий, котрий видав указ, щоб жодна негритянка не виходила на вулицю без фартуха,— звільнив її від оподаткування, починаючи від дня смерті її батька й довічно. Хто-хто, а міс Емілі на ніяке благодійництво не пристала б, отож містер Capторіс вигадав якусь заплутану історію, нібито батько міс Емілі позичив місту гроші, а місто з чисто ділових міркувань вирішило сплачувати борг саме в цей спосіб. Тільки чоловік такого крою і покоління, як полковник Сарторіс, міг це вигадати, і тільки жінка могла в це повірити.
Коли, однак, влада в місті перейшла до рук наступного покоління з його більш сучасними уявленнями, полковникова ухвала почала викликати певні нарікання. Отож першого січня котрогось року їй послали поштою податкове повідомлення. Настав лютий, а відповідь не надходила. Тоді написали їй офіційного листа, прохаючи завітати у зручну для неї годину до шерифової контори. Ще через тиждень їй написав сам мер, запрошуючи до себе й навіть пропонуючи послати по неї свою машину. У відповідь він дістав записку на аркуші старомодного поштового паперу, написану тонким каліграфічним почерком, збляклим чорнилом: вона, мовляв, узагалі не виходить з дому. До записки без ніяких коментарів було долучено податкове повідомлення.
Тоді скликали збори членів міської управи й ухвалили відрядити до неї депутацію. Посланці постукали в двері, в які жоден сторонній не входив уже років вісім чи десять, відколи вона перестала давати уроки малювання на порцеляні. Старий негр впустив їх у напівтемний хол, звідки сходи вели до ще більшої теміні нагорі. Відгонило порохом і затхлістю, дух у приміщенні стояв спертий і вогкий. Негр провів їх до вітальні, заставленої важкими шкіряними меблями, і відчинив віконницю на одному вікні. Гості побачили, що шкіра на меблях потріскана, а коли вони сіли, маленькі хмарки пилюки знялися довкола них і мляво завихрились у вузькому пасмі сонця. Перед каміном на почорнілому, колись золоченому мольберті стояв малюнок пастеллю — портрет батька міс Емілі.
Вони підвелися, коли вона ввійшла — маленька гладка жіночка в чорному, з тонким золотим ланцюжком, що звисав із шиї і зникав у складках за поясом. Міс Емілі спиралася на ебенову тростину з потемнілою золоченою головкою. Невисока на зріст і тендітна будовою, вона, мабуть, саме через це справляла враження не просто повної, а саме ожирілої. Тіло її здавалося обрезклим, наче воно хтозна-скільки кисло в стоячій воді, і мало блідуватий відтінок. Очі, загублені в жирних пухлинах щік і схожі на дві вуглинки, встромлені в грудку тіста, раз у раз перебігали з обличчя на обличчя, поки гості переказували мету своїх відвідин.
Господиня не запросила їх сісти. Вона тільки стояла в дверях і спокійно слухала, аж доки промовець зніяковіло змовк. Тоді гості почули, як цокав невидимий годинник десь на кінці золотого ланцюжка.
Голос її був сухий і холодний:
— Я не сплачую податків у Джефферсоні. Полковник Сарторіс пояснив це мені. Може, хтось із вас має доступ до міських архівів, то нехай він задовольнить вашу цікавість.
— Але ми перевіряли архіви. Ми члени міської управи, міс Емілі. Хіба ви не одержали листа від шерифа і з його підписом?
— Я одержала якогось папірця, справді,— відповіла міс Емілі,— Може, він і вважає себе за шерифа... Але я не сплачую податків у Джефферсоні.
— Однак ніякі документи не підтверджують цього вашого привілею, ви розумієте? Ми мусимо вдатися до...
— Зверніться до полковника Сарторіса. Я не сплачую податків у Джефферсоні.
— Але ж, міс Емілі...
— Зверніться до полковника Сарторіса.— Полковник Сарторіс помер майже десять років тому.— Я не сплачую податків у Джефферсоні, Тобе! — Увійшов негр, її служник.— Проведи цих добродіїв.
II
Отож вона подолала їх усіх, з усіма їхніми аргументами, як тридцять років перед тим подолала їхніх батьків, коли йшлося про сморід. То було через два роки після смерті її батька і невдовзі після того, як від неї втік наречений, якого ми всі вважали її майбутнім чоловіком. Після батькової смерті вона дуже рідко виходила з дому; після втечі нареченого її вже майже й зовсім ніхто не бачив. Деякі дами наважились завітати до неї, але їх не прийняли, і єдиним доказом, що будинок ще не вимер, був негр — тоді молодий хлопець, котрий день у день ходив з кошиком по закупки.
— Де ж ви бачили, щоб чоловік, хоч би який він там, міг тримати кухню в чистоті! — приказували жінки; отож вони й не здивувалися, коли з'явився сморід,— цей новий сполучник між ординарним плебейським світом та гордовитими вельможними Грірсонами.
Сусідка міс Емілі поскаржилася мерові, судді Стівенсові, якому тоді було вісімдесят років.
— Але що ж я, по-вашому, повинен зробити? — запитав він.
— Ну, накажіть їй прибирати в себе, чи що,— сказала жінка.— Адже ж є якісь приписи щодо цього.
— Я певен, що в цьому нема потреби,— заспокоїв її суддя Стівенс.— Це, мабуть, її негр забив у дворі змію або щура, та й годі. Я поговорю з ним.