Гудить ліфт. А чи не випити мені чогось? Пити зовсім не хочеться, проте думка вже є і я підвод-жусь. Клацання вимикача на кухні, як пістолетний постріл. Аж здригаюся. Повагавшись, що пити, каву чи чай, вибираю чай. Після кави думки вихорить, нерви напружені, а чай тонізує.
У травні Рая прийшла до мене на шахту. Моя зміна щойно піднялася на поверхню.
— Я на хвилинку, — сказала, привітавшись. — Ти ж знаєш, театр збирається на гастролі. На все літо. Зможеш приглянути за Ігорем?
Приглянути — це на три місяці оселитися в її квартирі і бути з сином.
— Зможу.
— Я впізнала тебе лише по постаті. Як ви тільки відмиваєтесь?
— Та даємо собі раду.
У кухню налетіло зелених комах, вони мерехтять навколо лампочки. Вимикаю світло і дивлюся в ніч. Ігор теж любить дивитися в темне вікно і цікавлять його не зорі, а кажани. Він може годинами чигати на здобич, вивісивши на підвіконні білу ганчірку — хтось йому сказав, що кажани кидаються на біле. А одного разу, повернувшись увечорі з роботи, я не застав його вдома. Він з'явився після одинадцятої з луком через плече і цератовим мішечком у руці… Виявляється, вони з Середою, десь аж у лісосмузі, полювали на кажанів. Того вечора весь наш дев'ятиповерховий будинок нагадував вулик — пропали ж діти. В мені боролися тоді два бажання: відшмагати й приголубити, і оскільки обидва були емоційно однакові, а Ігор стояв замурзаний і розчарований невдалим полюванням, я його не відлушмачив. Потім, вечеряючи, він захоплено розповідав, як багато кажанів літає над лісосмугою, і що хоч одного, а вцілив би, коли б йому більше стріл… Кажани для нього таємниця. Вони з'являються в сутінках, приносячи на крилах супокій літньої ночі. їх не можна розгледіти, вони нагадують рухливі згустки темряви, вони — душа ночі.
Мене розбудило дзеленчання. Не розплющуючи очей, простягаю руку щоб натиснути на кнопку будильника, але рука зависає в повітрі — стільця, на якому він завжди стоїть, немає. Це ж телефон!
Сон умить випаровується. Я хапаю трубку. Голос медсестри.
— Так, це я. Що з ним?! — майже кричу.
— Спить. Марити перестав. Перед тим як заснути, поривався встати щоб подзвонити вам. Але я дала йому слово, що подзвоню сама.
— Температура… Яка в нього температура?
— Тридцять дев'ять. Приїдьте години через дві. Гадаю, він до того прокинеться.
Я дякую медсестрі. Годинник показує п'ять. Уже розвиднілось. За вікном у верховітті співає коноплянка. Тюї-тюї-тюї — чітко лунає дрімотною вулицею. "Це добре, що Ігор спить, — намагаюся себе заспокоїти. — Отже криза минула". Тільки зараз помітив, що папуги в кімнаті немає. Мабуть, пішов снідати. Та ні, його квоктання доноситься з Ігоревої кімнати. Він заклопотано походжає біля ліжка, схиливши набік голову, так, що одне око дивиться в стелю, а друге в підлогу.
— Кокочко-чко… Ігорок, — нарешті він змахує крилами і сідає на бильце. Але ліжко пусте і папуга горлає: — Гех-гех-гех! — аж моторошно.
— Коко, припини — людей побудиш! — я замахав на нього руками, і папуга змовк.
Він легко пересідає з бильця на жердину, яку йому підставив, і я відношу його в клітку. Після чого прочиняю двері на балкон, а сам іду в ванну. Пружні струмені прохолодного душу вибивають з тіла рештки тривожного сну, я відчуваю навіть голод.
Папуга, почувши шум води, починає "говорити".
— Ігор, Валерка, баба Ніна, хочу моркви, кукуріку! — він завжди реагує на плюскіт води, щось у нього пов'язане з тим плюскотом. — Вітаю вас! Вітаю вас! Баба Ігор! — а це вже елемент творчості. Ігор почувши, як він викрикує оте "баба Ігор", заходиться від сміху.
…У палаті Ігор і хлопчина-підліток. Хлопчина спить, а Ігор лежить важко дихає. Його очі зараз невиразного кольору. Він змучено посміхнувся, спробував звестись на лікті, але я його стримав:
— Лежи, лежи, — я нахилився і торкнувся губами чола, — гаряче.
— Ну, що — є температура? — запитав Ігор. Він знає, що я на дотик майже точно визначаю температуру.
— Є,— кажу коротко.
— Я тебе спочатку не впізнав. Думав, лікар. Ти в білому, як лікар.
Мовчки дивлюся в Ігореве личко і мені щось боляче стискає горло. Як він змарнів! Попеляста чупринка прилипла до скроні.
— Мені цієї ночі снилися кажани, — його очі синішають, з них неначе сходить полуда. — Я на-ловив їх повен лантух. А потім на мене напала їхня мама-кажаниха. Вона звалила мене і боляче тисла на груди. Вона дуже важка.
— Ти ж вирвався від неї? — намагаюся по-своєму витлумачити сон.
— Ні, врятував Кока. Він налетів на кажаниху, і вона втекла.
Папуга його вірний охоронець. Колись мама за якусь провину шмагонула Ігоря паском. Птах, що на той час блукав по кімнаті, шулікою кинувся на неї і вп'явся в потилицю. В неї й зараз рубець від дзьоба. Навіть сварити Ігоря не дозволяє. Він, коли не в клітці, дзьобає за пантофлю Ігоревого кривдника; і покрикує, точнісінько як мама, тільки слів не розбереш, крім останнього "га?" Мама сварить у запитальній формі: "Чи я тобі не казала робити уроки, га?" Інколи Ігор, аби побавитись, плигає мені на шию і тоді папуга, як за командою, теж нападає на мене, але я в таких випадках завжди на чатах і відбиваюся від нього рушником або газетою.
Помічаю, що Ігор хоче про щось попрохати.
— Привези Коку, — говорить він. У словах стільки надії, що я не зважуюсь відмовити одразу.
— Поговорю з лікарем, — кажу.
— А коли лікар дозволить, привезеш?
— Привезу.
— А як ти гадаєш, він дозволить?
— Не знаю.
Якийсь час ми мовчимо. По Ігоревому личку видно, що він про щось думає. Потім озивається:
— Лікар може не дозволити.
— Чому? — питаю.
— Бо в них на Коку немає халата, — він говорить серйозно і це мене трохи розвеселяє.
— Напевне, що немає,— говорю я.
— А ти поший. Ти ж умієш шити. Пілотку ж бо мені пошив.
— Пілотку пошити простіше ніж халата на папугу.
— Ну спробуй. Мені так хочеться, щоб Кока був зі мною… — В нього на очах сльози.
— Гаразд, — кажу. — Я поговорю з лікарем. Гадаю, він не відмовить.
Від вранішнього проміння ширма на вікні нагадує розпечену фольгу, зайчик, що прослизнув між нею і стіною, затанцював на обличчі Ігоревого сусіди і той, постогнавши, розклепив очі. Він дивиться на мене і в його очах тане сон.