— Співати й танцювати ви могли б спробувати й тут, — сказав він. — Для цього не обов'язково бездоганно володіти мовою.
— Так. Але спершу треба знайти якесь місце. А як його знайти, коли нікого не знаєш.
Морозов, раптом подумав Равік. "Шехерезада". Звичайно. Морозов знайде, куди її приткнути. Від цієї думки він трохи пожвавішав. Морозов підбив його на цей нудний вечір. Тепер він спровадить йому цю жінку, нехай Борис покаже, на що він здатний.
— Ви знаєте російську мову? — спитав він.
— Ледь-ледь. Знаю кілька пісень. Циганських. Вони дуже схожі на румунські. А чого ви питаєте?
— Я знаю одного чоловіка, що трохи розуміється на цьому. Може, він щось зробить для вас. Я дам його адресу.
— Мабуть, дарма й пробувати. Антрепренери скрізь однакові. Рекомендації мало допомагають.
Равік помітив, що жінка вгадала його намір під цим приводом спекатись її. А оскільки це була правда, він заперечив:
— Той чоловік, про якого я кажу, не антрепренер. Він портьє в "Шехерезаді". Це російський нічний клуб на Монмартрі.
— Портьє? — Джоан Маду підвела голову. — Це інша справа. Портьє знають більше за антрепренерів. З цього щось може й вийти. Ви його добре знаєте?
— Так.
Равік здивувався: вона раптом заговорила діловим тоном. Швидко в неї це виходить, подумав він.
— Він мій приятель. Звати його Борис Морозов, — сказав Равік. — Він уже років десять працює в "Шехерезаді". В них там завжди чимала програма. Й номери часто міняються. Морозов приятелює з розпорядником. Коли не буде місця в "Шехерезаді", він напевне придумає щось інше. Спробуєте?
— Спробую. Коли?
— Найкраще зайти десь о дев'ятій вечора. Тоді йому ще нема чого робити, і він матиме час побалакати з вами. Я його попереджу.
Равік уже радів, уявляючи собі, яка міна буде в Морозова. Йому враз полегшало на душі. Невиразне почуття відповідальності, що все-таки не полишало його, тепер зникло. Він зробив що міг, а далі нехай сама дає собі раду.
— Ви втомилися? — спитав він.
Джоан Маду глянула йому просто у вічі.
— Я не втомилася, — відповіла вона. — Але розумію, що сидіти зі мною невелика втіха. Ви пожаліли мене, і я вдячна вам. Ви мене витягли з готелю й поговорили зі мною. Це для мене багато важить, бо я за всі ці дні майже ні з ким словом не перемовилася. Тепер я піду. Ви для мене зробили більше, ніж досить. І ще робите. Що б зі мною було без вас!
Господи, з прикрістю подумав Равік, знов починається! Він перевів погляд на скляну стіну перед собою. За нею голуб намагався згвалтувати какаду. Какаду був такий знуджений, що навіть не скидав його з себе. Просто дзьобав далі зерно, не звертаючи на голуба уваги.
— Це ніякий не жаль, — сказав Равік.
— А що ж?
Голуб нарешті здався. Він зіскочив з широкої спини какаду й заходився чистити пір'я. Какаду байдуже задер хвоста й випорожнився.
— Випиймо тепер доброго старого арманьяка, — мовив Равік. — Це буде найкраща відповідь. Повірте мені, не такий я страшенний людинолюб. Скільки вечорів я просиджую де-небудь сам-один. По-вашому, це дуже приємно?
— Ні, але з мене погане товариство. Це ще гірше.
— Я відвик шукати товариства. А ось і ваш арманьяк! Салют!
— Салют!
Равік поставив на стіл чарку.
— А тепер тікаймо з цього звіринця. Мабуть, вам не хочеться ще повертатись до готелю?
Джоан Маду похитала головою.
— Гаразд, то підемо далі. В "Шехерезаду". Там вип'ємо. Видно, нам обом треба ще випити, і ви заразом побачите, що там робиться.
Була десь третя година ночі. Вони стояли перед готелем "Мілан".
— Ви досить випили? — спитав Равік.
Джоан Маду завагалася.
— У "Шехерезаді" мені здавалося, що досить. А тепер, коли я побачила ці двері… наче замало.
— На це є рада. Мабуть, у готелі щось знайдеться. А як ні, то підемо в шинок і купимо пляшку. Ходімо.
Джоан глянула на нього. Потім на двері.
— Добре, — зважилась вона, проте не рушила з місця. — Підійматися нагору… В порожню кімнату…
— Я вас проведу. І ми прихопимо пляшку.
Портьє прокинувся.
— У вас є щось випити? — спитав його Равік.
— Може, коктейль із шампанським? — відразу діловито запропонував портьє, хоч іще позіхав спросоння.
— Дякую. Щось міцніше. Пляшку коньяку.
— "Курвуазьє", "мартель", "енессі", "біскюї дюбоп-с"?
— "Курвуазьє".
— Гаразд, мсьє. Зараз відкоркую і принесу вам.
Вони піднялися нагору.
— Ключ у вас? — спитав Равік у Джоан.
— Кімната незамкнена.
— Якщо будете залишати кімнату незамкненою, можуть украсти гроші й папери.
— Їх можна вкрасти і з замкненої кімнати.
— Це правда… з такими замками. А все-таки з замкненої важче.
— Мабуть, так. Але я не люблю повертатися сама з вулиці, шукати ключа й відмикати порожню кімнату… наче відкриваєш могилу. Досить уже того, що заходиш туди, де тебе ніщо не жде, крім кількох валіз.
— Ніде тебе ніщо не жде, — сказав Равік. — Треба завжди все приносити з собою.
— Можливо. Але тоді є хоч якась жалюгідна ілюзія. А тут і її немає…
Джоан кинула на ліжко плащ та берет і подивилася на Равіка. Її великі ясні очі на блідому обличчі ніби застигли в гнівному розпачі. Вона постояла так хвилину, тоді засунула руки в кишені жакета й почала сягнистим кроком ходити з кутка в куток по маленькій кімнаті, пружно обертаючись, коли доходила до кінця. Равік уважно приглядався до неї. В ній раптом з'явилась сила й рвучка грація, і кімната стала ніби затісна для неї.
У двері постукали. Портьє приніс коньяк.
— Може, ви хочете щось попоїсти? Холодна курка, сендвічі…
— Шкода гаяти час, голубе. — Равік заплатив за питво й випровадив портьє. Тоді налив чарки. — Ось. Це і примітивно, й по-варварському, але в скрутних випадках примітивне найкраще. Вишуканість добра в спокійні часи. Випийте.
— А потім?
— Потім іще вип'єте.
— Я пробувала. Не помагає. Недобре впиватися, коли ти сама.
— Треба як слід сп'яніти. Тоді поможе.
Равік сів на вузеньку хистку канапу, що стояла під прямим кутом до ліжка. Першого разу він її не помітив.
— Вона тут була, коли ви вселялися? — спитав він.
Джоан похитала головою.
— Я попросила, щоб її поставили. Не хотіла спати на ліжку. Мені здавалося, що нема глузду. Розстеляти його, роздягатися і таке інше. Навіщо? Вранці і вдень я ще якось трималась. А вночі…