Равік не збирався довго сидіти тут. Але, побачивши, в якому вона стані, передумав.
— Ви вже вечеряли?
— Ні. Та я й не голодна.
— А взагалі ви сьогодні щось їли?
— Так. В обід. Удень простіше. А ввечері…
Равік озирнувся. Від маленької голої кімнати віяло осінню і безнадією.
— Вам треба кудись вийти звідси. Ходімо, підемо разом.
Він сподівався, що жінка відмовиться. Здавалося, вона так збайдужіла до всього, що вже ні на що не зважиться. Але жінка відразу підвелась і взяла дощовик.
— У дощовику ви змерзнете, — сказав Равік. — Він надто тонкий. У вас немає чогось теплішого? Надворі холодно.
— Удень ішов дощ…
— І тепер іде. Але холодно. Ви не могли б щось піддягти? Вовняний плащ або хоч светр?
— В мене є светр.
Жінка підійшла до більшої валізи. Равік побачив, що майже нічого ще не розпаковано. Вона витягла чорного светра і, скинувши жакет, надягла його. В неї були рівні, гарні плечі. Потім узяла берет, надягла на светра жакет і аж тоді дощовик.
— Так краще?
— Багато краще.
Вони зійшли сходами вниз. Господаря там уже не було. Замість нього біля дошки з ключами сидів портьє і розкладав листи. Від нього тхнуло часником. Поряд непорушно сиділа плямиста кицька й дивилася на нього.
— Вам і досі не хочеться їсти? — спитав Равік надворі.
— Не знаю. Хіба що трішки.
Равік підкликав таксі.
— Добре. То поїдемо в "Бельорор". Візьмемо саму перекуску.
У "Бельорор" виявилось мало відвідувачів. Було вже надто пізно. Вони вибрали столик на другому поверсі у вузенькій залі з низькою стелею. Крім них, коло вікна якась пара їла сир, а неподалік худий чоловік сидів біля цілої гори устриць. З'явився офіціант. Він критичним оком оглянув картату скатерку й вирішив її поміняти на чисту.
— Дві чарки горілки, холодної,— сказав Равік. — Ми вип'ємо, а тоді візьмемось до перекусок, — пояснив він жінці.— Думаю, для вас так буде найкраще. Цей ресторан відомий своїми hors d'oeuvres[3]. Тут, мабуть, більше нічого й немає. В кожному разі, сюди тільки задля них і приходять, їх тут безліч, гарячих і холодних, і всі дуже смачні. Зараз покуштуємо.
Офіціант приніс горілку й наготовив записник.
— Графин vin rosé[4],— сказав Равік. — Ви маєте "анжу"?
— "Анжу" розливне, рожеве, дуже добре, мсьє.
— Великий графин у кризі. І перекуски.
Офіціант пішов. У дверях він мало не стукнувся лобом із жінкою в червоному капелюшку з перами, яка швидко підіймалася сходами. Вона відштовхнула його вбік і підійшла до худого чоловіка з устрицями.
— Альбере, — сказала вона, — ти свиня…
— Тс-с, — просичав чоловік і озирнувся навколо.
— Ніяких "тс-с"!
Жінка поклала на столик мокру парасольку й рішуче сіла.
Альбера, видно, це не здивувало.
— Chérie[5],— сказав він і перейшов на шепіт.
Равік усміхнувся й підніс чарку.
— Вип'ємо одним духом! Салют!
— Салют, — мовила Джоан Маду й випила.
Офіціант привіз на візочку перекуски.
— Що ви хочете? — Равік глянув ка Джоан. — Мабуть, найкраще я накладу вам усього потроху.
Він набрав на тарілку перекусок і подав їй.
— Нічого, як не сподобається. Приїдуть ще візочки. Це тільки початок.
Він набрав і собі тарілку і, не зважаючи більше на жінку, почав їсти. Зненацька він відчув, що вона також їсть. Він обчистив омара й подав їй.
— Покуштуйте. Це смачніше, ніж лангусти. А тепер pâté maison [6] зі скоринкою білого хліба. Бачите, як смачно. 1 ще трохи вина. Воно легке, запашне й холодне.
— Вам зі мною великий клопіт, — сказала жінка.
— Так. Як старшому офіціантові,— засміявся Равік.
— Справді, вам зі мною клопіт.
— Я не люблю їсти сам. Оце й усе. Як і ви.
— З мене погане товариство.
— Чого ж, — заперечив він. — За столом добре. Навіть дуже добре. Я не зношу балакучих людей. І таких, що розмовляють надто голосно.
Він глянув у бік Альбера. Червоний капелюшок із перами, постукуючи в лад своїм словам парасолькою по столику, на всю залу пояснював йому, чому саме він така свиня. Альбер терпляче й досить байдуже слухав.
Джоан Маду ледь усміхнулася.
— Такого я не вмію.
— Ось їде другий візок із перекусками. Будемо їсти далі чи спершу покурите?
— Спершу покурю.
— Добре. Сьогодні я маю інші сигарети, не ті з чорним тютюном.
Равік дав їй припалити. Джоан відхилилась на спинку стільця й глибоко затяглася. Потім глянула просто у вічі Равікові.
— Гарно так сидіти, — мовила вона, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче.
Каву вони пили в "Колізеї". Велика зала, що виходила вікнами на Єлісейські поля, була переповнена, але вони знайшли столик унизу, в барі, де верхня частина стін була облицьована скляними панелями, за якими сиділи й літали папуги, какаду та інші барвисті тропічні птахи.
— Ви вже думали про те, що робитимете далі? — спитав Равік.
— Ні, ще не думала.
— Ви їхали сюди з якимось наміром?
Джоан завагалася.
— Ні, якогось певного наміру в мене не було.
— Я питаю не з цікавості.
— Я знаю. Ви вважаєте, що я повинна знайти якусь роботу. Я й сама хотіла б знайти її. Я торочу собі це щодня. Та потім…
— Господар готелю сказав мені, що ви артистка. Я не питав його. Він сам сказав, коли я довідувався в нього, як ваше прізвище.
— А хіба ви вже забули його?
Равік глянув на неї. Вона спокійно дивилася на нього.
— Так, забув. Залишив папірець у готелі й не міг згадати.
— А тепер пам'ятаєте?
— Пам'ятаю. Джоан Маду.
— Я поганенька артистка, — мовила жінка. — Грала тільки невеличкі ролі. А останнім часом зовсім не грала. Та й не дуже добре розмовляю по-французькому.
— А яка ж ваша рідна мова?
— Італійська. Я виросла в Італії. І ще трохи розмовляю англійською та румунською. Мій батько був румун. Він помер. А мати англійка, вона й досі живе в Італії, не знаю, де саме.
Равік майже не слухав, що вона каже. Він страшенно нудився й не знав, про що з нею ще говорити.
— А що ви ще робили? — спитав він, аби не мовчати. — Крім того, що грали невеличкі ролі?
— Робила те, що треба було в театрі. Трохи співала й танцювала.
Равік недовірливо подивився на неї. Щоб співати й танцювати, треба мати не такий вигляд. Вона була якась блякла, сіра й не дуже знадлива. На артистку вона не скидалася. Хоч, зрештою, це слово можна тлумачити як завгодно.