— У шафі. В його костюмі.
Равік відчинив шафу. Вона була порожня.
— Ну? — глянув він на господаря.
Той обернувся до коридорного.
— Де костюм? — засичав він.
— Я його виніс, — затинаючись, відповів той.
— Навіщо?
— Витрусити й почистити.
— Мабуть, небіжчикові цього вже не треба, — сказав Равік.
— Негайно принеси його сюди, проклятий злодюго! — гримнув господар.
Служник глянув на господаря, смішно кліпаючи очима, і вийшов. Відразу ж по тому він вернувся з костюмом. Равік потрусив піджак, потім штани. Там щось брязнуло. Він на мить завагався. Дивно було засовувати руку в кишеню штанів померлого. Наче костюм помер разом із ним. І дивно було так думати. Костюм це костюм.
Равік витяг ключика й відімкнув валізку. Зверху лежала брезентова течка.
— Тут? — спитав він у жінки.
Вона кивнула головою.
Равік зразу знайшов рахунок. Він був оплачений. Равік показав його господареві.
— Ви порахували зайвий тиждень.
— Он як? — огризнувся господар. — А клопіт? А це свинство? А хвилювання? Це, по-вашому, ніщо, га? А що в мене знов заболіла печінка, це треба врахувати чи ні? Ви самі сказали, що пожильці розбіжаться. Мої збитки куди більші! А постіль? А дезинфекція номера? І запаскуджені простирала?
— Простирала ви записали в рахунок. А, крім того, ще двадцять п'ять франків за вчорашню вечерю, яку він начебто з'їв. Ви вчора щось їли? — спитав він у жінки.
— Ні. Але, може, краще просто заплатити? Я… мені хотілося б швидше все це скінчити.
Швидше скінчити, подумав Равік. Все це ми знаємо. А тоді — тиша й небіжчик. Приголомшливі удари мовчання. Краще вже так… хоч як гидко. Він узяв зі столу олівець і почав рахувати. Потім віддав рахунок господареві.
— Згодні?
Господар кинув оком на остаточну цифру.
— Ви що, думаєте, що я божевільний?
— Згодні? — ще раз спитав Равік.
— А взагалі, хто ви такий? Чого ви втручаєтесь?
— Я брат, — відповів Равік. — Це вас влаштовує?
— Докиньте десять відсотків за обслуговування й на податок. Інакше я не згоден.
— Добре. — Равік дорахував відсотки. — Ви повинні заплатити двісті дев'яносто два фраики, — сказав він жінці.
Вона витягла з торбинки три банкноти по сто франків і дала їх господареві. Той узяв гроші й рушив до дверей.
— Вісім франків решти, — мовив Равік.
— А портьє?
— Ми йому самі заплатимо. І чайові також.
Господар сердито відрахував вісім франків і поклав їх на стіл.
— Sales étrangers [2],— пробурмотів він і вийшов.
— Багато власників французьких готелів пишаються тим, що ненавидять чужоземців, з яких живуть.
Равік помітив коридорного, що й досі стояв біля дверей, видно, чекаючи на чайові.
— Нате…
Коридорний подивився на банкноту.
— Дякую, мсьє,— сказав він і пішов.
— Тепер ще прийде поліція, а тоді можна буде його забрати, — мовив Равік і глянув на жінку.
Вона тихо сиділа в кутку між валізами. В кімнаті повільно западав присмерк.
— Коли людина помре, то стає незвичайно важлива, а поки вона жива, всім до неї байдуже.
Равік знов глянув на жінку.
— Може, підете вниз? Там, мабуть, є де посидіти.
Вона похитала головою.
— Я можу піти з вами. Сюди має прийти один мій приятель, він усе владнає з поліцією. Доктор Вебер. Ми почекаємо на нього внизу.
— Ні, я краще залишуся тут.
— Ви ж однаково нічого не допоможете. Чого вам тут сидіти?
— Не знаю. Він… уже недовго побуде тут. А я часто… він не був зі мною щасливий. Я часто залишала його. Тепер хочу посидіти біля нього.
Жінка сказала все це спокійно, без натяку на сентиментальність.
— Йому вже однаково, — сказав Равік.
— Не в тім річ…
— Добре. То випийте чогось. Вам треба випити.
Не чекаючи на відповідь, Равік подзвонив. Офіціант з'явився напрочуд швидко.
— Принесіть два коньяки, подвійні.
— Сюди?
— Так. А куди ж?
— Гаразд, пане.
Офіціант приніс дві чарки і пляшку "курвуазьє". Він боязко зиркнув у куток, де в присмерку біліло ліжко, й спитав:
— Ввімкнути світло?
— Не треба. Але пляшку залишіть.
Офіціант поставив тацю на стіл і, знов зиркнувши на ліжко, майже вибіг з кімнати.
Равік узяв пляшку й налив чарки.
— Пийте. Вам полегшає.
Він думав, що треба буде її вмовляти. Але вона, не вагаючись, випила.
— У валізах є щось важливе для вас?
— Нема.
— А таке, що ви хотіли б узяти? Щось потрібне вам? Може, поглянете?
— Ні. Там нічого нема. Я знаю.
— А в маленькій валізці теж нема?
— Може, й є. Я не знаю, що він там тримав.
Равік поклав валізку на стіл біля вікна й відчинив її. Кілька пляшок, трохи білизни, записники, коробка акварельних фарб, пензлі, книжка, а в боковій кишені брезентової течки — дві банкноти, загорнені в цигарковий папір. Він оглянув їх на світло.
— Ось сто доларів, — сказав він. — Візьміть. На них ви зможете прожити якийсь час. Валізку ми поставимо біля ваших. Вона могла бути й ваша.
— Дякую, — сказала жінка.
— Можливо, все-це тепер здається вам гидким. Але його треба зробити. Ці гроші важливі для вас. Якийсь час протримаєтесь на них.
— Мені воно не здається гидким. Тільки сама б я не змогла цього зробити.
Равік налив чарки.
— Випийте ще.
Жінка поволі випила коньяк.
— Стало краще? — спитав він.
Вона глянула на нього.
— Не краще й не гірше. Просто ніяк. — У присмерку її обриси розпливалися. Часом по її обличчю й по руках ковзало червоне світло реклами. — Я не можу ні про що думати, поки він тут, — додала вона.
Двоє санітарів відкинули укривало, присунули ноші до ліжка й поклали на них тіло. Вони працювали швидко й діловито. Равік став біля жінки на той випадок, часом би вона зомліла. Перше ніж санітари накрили тіло, він нахилився до нічного столика і взяв дерев'яну фігурку мадонни.
— Мені здається, що це ваша річ, — сказав він. — Візьмете?
— Ні.
Він простяг жінці фігурку. Вона не взяла її. Тоді він відчинив маленьку валізку й поклав фігурку туди.
Санітари накрили тіло й підняли иоші. Двері виявилися надто вузькими, й коридор також. Вони спробували протиснутись, але не змогли. Ноші не влазили.
— Доведеться його зняти, — мовив старший із санітарів. — Ми не розвернемося з ним.
Він запитально глянув на Равіка.
— Ходімо, — сказав Равік жінці.— Почекаємо внизу.
Жінка похитала головою.
— Добре, — сказав він санітарам. — Робіть що треба.