— Я мало не вилив йому в пику цей чудовий кальвадос. — Морозов узяв чарку й випив. — І ось такі тепер порядкують у Європі. Невже й ми колись були такими йолопами?
— Так, — сказав Равік.
Вони грали в шахи з годину. Та ось Морозов підвів голову.
— Прийшов Шарль, — сказав він. — Щось, мабуть, хоче від тебе.
Равік також підвів очі від шахівниці. До них підійшов хлопець, що допомагав портьє. Він ніс якийсь пакуночок.
— Доручено передати вам.
— Мені?
Равік оглянув пакуночок. Щось невеличке, загорнене в цигарковий папір і перев'язане шнурочком. Адреси на ньому не було.
— Я ні від кого не чекав пакунка. Це якась помилка. Хто його приніс?
— Якась жінка… дама, — затнувся хлопець.
— Жінка чи дама? — спитав Морозов.
— Так собі… щось середнє.
Морозов добродушно посміхнувся.
— Досить дотепно.
— Тут нічого не написано. Вона сказала, що не для мене?
— Не зовсім так. Не назвала вас. Сказала, що для лікаря, який тут мешкає. І… ви знаєте ту даму.
— Вона так сказала?
— Ні,— бовкнув хлопець. — Але вона недавно приходила з вами вночі.
— Зі мною часом приходять дами, Шарлю. Але ти мав би знати, що скромність — найбільша чеснота готельного працівника. Нескромність личить тільки великосвітським кавалерам.
— Розгорни пакуночок, Равіку, — сказав Морозов. — Навіть якщо він посланий не тобі. Ми робили ще й не таке у своєму жалюгідному житті.
Равік засміявся й розгорнув папір. У ньому виявилась дерев'яна фігурка мадонни, яку він бачив у кімнаті тієї жінки… як же її звати? Він напружив пам'ять. Мадлена… Мад… Забув, та й годі. Якось так. Він оглянув обгортку. Ніякої записки.
— Гаразд, — сказав він хлопцеві.— Це для мене.
Равік поставив фігурку на стіл. Серед шахових фігур вона була як біла ворона серед птахів.
— Росіянка? — спитав Морозов.
— Ні. Я сам спершу був так подумав.
Равік помітив, що губну помаду з фігурки змито.
— Що мені з нею робити?
— Постав десь. Усе можна десь поставити. На світі вистачає місця для всього. Тільки не для людей.
— Небіжчика, мабуть, уже поховали.
— То це та жінка?
— Так.
— Ти потім цікавився, що там із нею?
— Ні.
— Дивно, — сказав Морозов. — Завжди так виходить: зробимо комусь на крихту добра, а тоді кинемо його, коли йому найтяжче. І вважаємо, що допомогли людині.
— Я не добродійницьке товариство, Борисе. А, крім того, я бачив у своєму житті й гірше і нічого не робив. Чого ти вважаєш, що їй тепер найтяжче?
— Бо аж тепер вона по-справжньому самітна. Досі в неї був чоловік, навіть тоді, коли вже помер. Він був на землі. А тепер він під землею… зник, більше його немає. Оце, — Морозов показав на мадонну, — не подяка, а благання допомогти.
— Яз нею спав, не знаючи, що в неї сталося, — сказав Равік. — І хочу забути про це.
— Дурниці! Ніщо так мало не важить на світі, як це, коли немає кохання. Одна моя знайома казала, що їй легше переспати з чоловіком, ніж назвати його на ім'я. — Морозов нахилився вперед. На його великій лисій голові відбивалося світло. — Ось що я тобі скажу, Равіку: ми повинні бути добрими, якщо можемо і поки можемо, — адже нам у житті доведеться ще заподіяти кілька так званих злочинів. Принаймні мені. Та й тобі, мабуть, теж.
— Так.
Морозов обхопив рукою горщик із миршавою пальмою. Вона ледь захиталася.
— Жити — означає жити для інших. Ми живимося одні від одних. Нехай хоч час від часу жевріє іскорка доброти, не треба її гасити. Доброта додає людині сили, коли жити важко.
— Гаразд. Я завтра навідаюся до неї.
— Чудово, — втішився Морозов. — Цього я й хотів від тебе. І годі про це. Хто грає білими?
V
Господар готелю відразу впізнав Равіка.
— Дама у своєму номері,— сказав він.
— Може, ви зателефонуєте й попередите її?
— У кімнаті нема телефону. Можете спокійно піднятися нагору.
— Який номер?
— Двадцять сьомий.
— Я геть забув її ім'я. Як її звати?
Господар анітрохи не здивувався.
— Маду, — сказав він і додав: — Джоан Маду. Думаю, що це не справжнє її ім'я. Мабуть, сценічне.
— Чому сценічне?
— Бо вона записалася актрисою, коли в'їздила. І звучить як сценічне, правда?
— Не знаю. Я був знайомий з актором, що звався Густавом Шмідтом. А справжнє його ім'я було Александер Марія граф фон Цамбана. Густав Шмідт — сценічне ім'я, хоч звучить воно зовсім не по-сценічному, правда?
Господар не здавався.
— У наш час багато чого трапляється, — мовив він.
— Не так уже й багато. Зверніться до історії і побачите, що ми живемо в порівняно спокійні часи.
— Дякую, з мене досить і цього.
— З мене також. Але треба шукати розради, де тільки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер?
— Так, пане.
Равік постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз і почув невиразну відповідь. Відчинивши двері, він побачив жінку, що сиділа на ліжку під стіною. Вона поволі підвела очі. Вбрана вона була в той самий синій костюм, у якому Равік побачив її вперше. Вона не здавалася б такою самітною, якби лежала непричесана, в халаті. Але вона вдяглася, невідомо для кого й навіщо, просто за звичкою, яка тепер не мала ніякого сенсу. В ній було щось таке жалюгідне, що в Равіка стислося серце. Це йому було знайоме — він бачив сотні людей, емігрантів, закинутих на чужу чужину, вони сиділи так само, маленькі острівці непевного існування, сиділи, не знаючи, куди їм поткнутися, і тільки звичка підтримувала в них життя.
Равік зачинив за собою двері.
— Сподіваюсь, я вам не перешкодив? — спитав він і зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цій жінці перешкодити? Такого вже не було на світі.
Він поклав капелюха на стілець і спитав:
— Ви все владнали?
— Так. Клопоту було небагато.
— Не виникло ніяких труднощів?
— Ні.
Равік сів у єдине в кімнаті крісло. Зарипіли пружини, і він відчув, що одна з них зламана.
— Ви десь зібралися йти? — спитав він.
— Так. Не зараз… пізніше. Нікуди… Просто так. Що ж мені ще робити?
— Нічого. Спершу так і буває. Кілька днів. У вас немає знайомих у Парижі?
— Немає.
— Нікого?
Жінка втомлено підвела голову.
— Нікого… крім вас, господаря готелю, офіціанта й покоївки. — Вона всміхнулася. — Не дуже багато, правда?
— Так. Небагато. А пан… — Равік спробував пригадати прізвище небіжчика, але не зміг.
— Ні,— сказала жінка, — Рашинський теж не мав тут знайомих. Або я їх не встигла побачити. Він відразу захворів, коли ми приїхали.