— Прощавайте, пане Равіку. — Вона глянула на нього. — Ви їдете до готелю?
— Так. А що?
— О, нічого. Мені здалося…
Надворі було темно. Перед готелем стояла вантажна машина.
— Равіку, — почувся голос Морозова з під'їзду поближнього будинку.
— Це ти, Борисе? — Равік зупинився.
— У готелі поліція.
— Так я й думав.
— Ось тут у мене посвідчення особи Івана Клуге. Я тобі вже казав, він помер. Воно ще дійсне півтора року. Ходімо в "Шехерезаду" й поміняємо фотографію. Ти знайдеш собі інший готель і будеш російським емігрантом.
Равік похитав головою.
— Надто ризиковано, Борисе. У війну небезпечно користуватися підробленими паперами. Вже краще їх не мати.
— Що ж ти думаєш робити?
— Піду в готель.
— Ти добре все зважив, Равіку? — спитав Морозов.
— Так, добре.
— Біда! Хтозна, куди вони тебе запроторять!
— Принаймні не видадуть Німеччині. Цього вже можна не боятися. І не вишлють до Швейцарії.— Равік усміхнувся. — Вперше за сім років поліція не захоче нікому віддати нас. Треба було аж війни, щоб до цього дійшло.
— Кажуть, у Лоншані обладнують концентраційний табір. — Морозов посмикав себе за бороду. — Отже, ти втік з німецького концтабору, щоб опинитися у французькому.
— Може, вони нас швидко випустять.
Морозов нічого не сказав.
— Борисе, не турбуйся про мене. На війні лікарі завжди потрібні.
— Яким ти прізвищем назвешся, коли тебе арештують?
— Своїм власним. Я його називав тут тільки один раз п'ять років тому. — Равік хвилину помовчав. Потім сказав — Борисе, Джоан померла. Її застрілив один тип. Вона лежить у клініці Вебера. Треба її поховати. Вебер обіцяв мені, але я не певен, чи він устигне, поки його мобілізують. Ти подбаєш про це? Не питай мене ні про що, скажи "так", і годі.
— Так, — відповів Морозов.
— Добре. Бувай здоров, Борисе. Візьми собі з моїх речей те, що тобі може пригодитися. І перебирайся в мою кімнату. Ти завжди мріяв про ванну. Я вже піду… Бувай.
— Паскудні справи, — сказав Морозов.
— Нічого, Зустрінемося після війни у "Фуке".
— З котрого боку? Від Єлісейських полів чи від авеню Георга П'ятого?
— Від авеню Георга П'ятого. Ми з тобою дурні. Двоє шмаркатих дурнів, що корчать із себе героїв. Бувай, Борисе.
— Паскудні справи, — знов сказав Морозов. — Навіть попрощатись як слід і то соромимось. Іди сюди, дуриле.
Він поцілував Равіка спершу в одну, потім у другу щоку. Равік відчув його колючу бороду й запах тютюну. Не дуже приємне відчуття. Він рушив до готелю.
Емігранти зібралися в "катакомбі". Як перші християни, подумав Равік. Перші європейці. Службовець у цивільному сидів біля письмового столу під миршавою пальмою і заповняв особисті картки. Двоє поліцаїв охороняли двері, якими ніхто не мав наміру тікати.
— Паспорт є? — спитав службовець Равіка.
— Немає.
— А якісь інші папери?
— Немає.
— Ви тут мешкали нелегально?
— Лікар.
Службовець записав.
— Лікар? — перепитав він, підносячи до очей якийсь папірець. — А ви не знаєте тут лікаря на прізвище Равік?
— Не знаю.
— Він має тут мешкати. Нас повідомили.
Равік глянув на нього. Ежені, подумав він. Недарма вона питала, чи він іде до готелю, й недарма так здивувалася, коли ще побачила його на волі.
— Я ж вам казала, що з таким прізвищем тут нікого немає,— мовила господиня, що стояла біля дверей до кухні.
— А ви мовчіть, — невдоволено буркнув службовець.
Вас і так оштрафують за те, що ці люди жили тут без відома поліції.
— Цим я тільки пишаюся, — сказала господиня. — Якщо за людяність карають, то карайте й мене!
Службовець, видно, хотів іще щось сказати, але передумав, тільки махнув рукою. Господиня зухвало дивилася на нього. В неї були високі оборонці, і вона нікого не боялася.
— Спакуйте свої речі,— сказав службовець Равіковї.— Візьміть білизну й на добу харчів. І ковдру, якщо маєте.
Равік пішов нагору в супроводі поліцая. Двері в багатьох кімнатах були відчинені. Він узяв валізу, що давно вже була спакована, й ковдру.
— Більше нічого? — спитав його поліцай.
— Нічого.
— Решту ви залишаєте тут?
— Залишаю тут.
— І це також? — Поліцай показав на столик біля вікна, де стояла дерев'яна мадонна, яку Джоан прислала йому в "Ентернасіональ" ще на початку їхнього знайомства.
— І це також.
Вони спустилися вниз. Клариса, офіціантка родом із Ельзасу, простягла Равікові якийсь пакуночок. Він побачив, що решта всі теж мають такі пакуночки.
— Це їжа, — пояснила господиня. — А то ще помрете з голоду. Я певна, що вас привезуть у таке місце, де нічого не підготовлено.
Вона непривітно глянула на службовця в цивільному.
— Ви б помовчали, — сердито сказав той. — Не я ж оголосив війну.
— І не вони ж.
— Дайте мені спокій. — Він обернувся до поліцаїв. — Усі готові? То ведіть їх.
Темний гурт людей заворушився. Равік побачив чоловіка з тією жінкою, якій увижалися таргани. Правою рукою він підтримував дружину, а в лівій ніс аж дві валізи: одну під пахвою, а одну за ручку. Хлопчик також тяг валізку. Чоловік благально глянув на Равіка. Той кивнув головою.
— Не бійтесь, я маю з собою інструменти й ліки.
Усі повилазили на машину. Заторохтів мотор, і вона рушила. Господиня стояла перед дверима й махала їм рукою.
— Куди нас везуть? — спитав хтось поліцая.
— Не знаю.
Равік стояв поряд із Розенфельдом і новим Ароном Гольдбергом. Розенфельд тримав у руках круглий футляр. У ньому були Сезанн і Гоген. Він про щось напружено думав.
— Іспанська віза, — сказав він. — Скінчився термін, поки я… — він замовк. — А Щур таки втік, — додав він згодом. — Маркус Меєр. Учора виїхав до Америки.
Машина підстрибувала на вибоях. Усі стояли один біля одного. Машина завернула за ріг. Равік глянув на фаталіста Зейденбаума. Того зовсім притиснули в кутку.
— Ось ми й знов їдемо, — сказав Зейденбаум.
Равік хотів курити. В кишені сигарет не виявилося. Він згадав, що у валізі їх є чимало.
— Так, — відповів він. — Людина може багато чого витримати.
Машина проїхала авеню Ваграм і завернула на площу Етуаль. Ніде не було жодного ліхтаря. Площа тонула в пітьмі. В такій чорній пітьмі, що навіть не видно було Тріумфальної арки.
1
Навіки твій Шарль (фр.).
2
Паршиві чужоземці (фр>).
3
Перекусками (фр).
4
Рожевого вина (ФР-)'