XXXIII
Задзвонив телефон. Ще сонний, Равік підняв трубку.
— Равіку… — почувся чийсь голос.
— Слухаю…
Це була Джоан.
— Приїдь до мене. — Вона говорила тихо й поволі.— Негайно приїдь, Равіку…
— Не приїду.
— Ти повинен…
— Ні. Дай мені спокій. Я не сам. Не приїду.
— Поможи мені…
— Я нічим не можу тобі помогти…
— У мене біда… — надломленим голосом сказала вона. — Ти повинен приїхати… Негайно…
— Джоан, — нетерпляче сказав Равік, — тепер не час грати комедію. Ти вже раз кликала мене, і я спіймався на гачок. Удруге цього не буде. Дай мені спокій. Крути голову комусь іншому.
Він поклав трубку, не чекаючи, що вона ще скаже, і спробував заснути. Але не зміг. Знов задзвонив телефон. Він не взяв трубки. Телефон не вмовкав у сірій нічній порожнечі. Равік узяв подушку й поклав її на апарат. Якийсь час іще долинали приглушені дзвінки, потім затихли.
Равік почекав. Телефон більше не дзвонив. Він підвівся й запалив сигарету. Вона здалася йому огидною на смак, і він погасив її. На столі ще стояла пляшка з кальвадосом. Він надпив ковток і відразу відставив пляшку. Кави, подумав він. Гарячої кави й свіжих булочок із маслом. Він знав одне бістро, що було відчинене цілу ніч.
Равік глянув на годинник. Він проспав тільки дві години, але втоми вже не відчував. Не варто було ще раз поринати у важкий сон, щоб уранці встати цілком отупілим. Він зайшов до ванної і став під душ.
Почулися якісь звуки. Може, знов дзвонить телефон? Равік закрутив душ. Ні, то стукіт. Хтось стукав у його двері. Равік накинув на себе купальний халат. Стукали все настирливіше. Це не Джоан, вона зайшла б так. Двері були не замкнені. Він на мить завагався. Якщо це вже поліція…
Він відчинив двері. В коридорі стояв чоловік, якого він не знав, але начебто десь бачив. Чоловік був у смокінгу.
— Доктор Равік?
Равік не відповів. Він пильно дивився на чоловіка.
— Чого вам треба? — спитав він.
— Ви доктор Равік?
— Краще скажіть, чого вам треба.
— Якщо ви доктор Равік, то негайно їдьте до Джоан Маду.
— Он як?
— Із нею сталася біда.
— Яка біда? — Равік недовірливо всміхнувся.
— Вона поранена, — сказав чоловік. — Із револьвера…
— І куля влучила? — все ще всміхаючись, спитав Равік. Мабуть, удавала, що хоче застрілитись, подумав він, щоб налякати цього бідолаху.
— Господи, вона помирає! — простогнав чоловік. — Ходіть-бо! Вона помирає. Я вистрілив у неї!
— Що?
— Так… я…
Равік уже скинув халат і схопив одяг.
— Таксі чекає внизу?
— Я приїхав своєю машиною.
— От чорт… — Равік знов накинув халат і схопив у руки лікарську сумку, черевики, сорочку й костюм. — Одягнуся в машині… їдьмо… Швидше!
Машина мчала крізь імлисту ніч. Місто вже було цілком затемнене. Вулиці зникли — навкруги розляглася текуча туманна далина, в якій зненацька, коли вже з цього однаково не було ніякої користі, виринало синє самітне світло, ніби машина їхала морським дном.
Равік надяг черевики й костюм, а халат, у якому він вибіг з номера, засунув у куток на сидінні. Він не прихопив ні шкарпеток, ні краватки. Він неспокійно вдивлявся в пітьму. Не було ніякого глузду розпитувати про щось чоловіка за кермом. Той скупчив усю свою увагу на машині. Він їхав дуже швидко і пильно стежив за дорогою. В нього не було часу на розмови. Тепер він тільки намагався не нагнатись на якусь іншу машину, не збити когось і не заблукати в незвичній темряві. П'ятнадцять хвилин згаяно, подумав Равік. Щонайменше п'ятнадцять хвилин.
— їдьте швидше, — сказав він.
— Не можна… без фар… місто затемнене… протиповітряна оборона…
— То ввімкніть фари, хай їм біс!
Чоловік увімкнув яскраве світло. На перехрестях на нього кричали поліцаї. Якийсь засліплений "рено" мало не зіткнувся з ними.
— Швидше! Швидше!
Машина рвучко загальмувала перед будинком. Ліфт виявився внизу. Двері були відчинені. Угорі хтось люто дзвонив, викликаючи ліфт. Видно, чоловік не зачинив дверей, коли вискочив з ліфта й побіг до машини. Добре, подумав Равік. Заощаджено кілька хвилин.
Ліфт поволі побрався вгору. Колись таке було вже! Тоді нічого не сталося. І тепер не станеться. Раптом ліфт зупинився. Хтось зазирнув у віконце й відчинив двері.
— Що це за мода так довго тримати внизу ліфт?
Це був той чоловік, що дзвонив. Равік відштовхнув його й захряснув двері.
— Зараз! Дайте спершу нам піднятися!
Ліфт посунувся далі. Чоловік на п'ятому поверсі вилаявсь і знов почав дзвонити. Нарешті ліфт спинився нагорі. Равік рвучко відчинив двері — чоловік унизу міг натиснути на кнопку, і вони поїхали б назад.
Джоан лежала на ліжку одягнена, у сріблястій вечірній сукні, застебнутій до самої шиї. На сукні були плями крові. На підлозі також. Тут Джоан упала. Той йолоп переніс її потім на ліжко.
— Спокійно! — сказав Равік. — Спокійно! Все буде гаразд. Нічого страшного немає.
Він розрізав угорі сукню і обережно відкотив її. Груди не були поранені. Куля попала в шию. Горло не пошкоджене, а то б вона не телефонувала. Артерія також була ціла.
— Тобі боляче? — спитав він.
— Так.
— Дуже?
— Так…
— Зараз мине.
Він приготував шприц. Глянувши у вічі Джоан, він сказав:
— Не бійся. Це для того, щоб зняти біль. Зараз тобі полегшає.— Він швидко зробив укол. — От і все. — Повернувшись до чоловіка, він звелів йому — Подзвоніть Пассі двадцять сім сорок один. Викличте "швидку допомогу" і двох санітарів. Хай їдуть негайно.
— Що зі мною? — через силу спитала Джоан.
— Пассі двадцять сім сорок один, — ще раз сказав Равік. — Швидко! Не гайтесь! Беріть трубку!
— Що зі мною, Равіку?..
— Нічого страшного. Але тут тебе не можна обстежити. Треба везти до лікарні.
Вона подивилася на нього. Косметика на обличчі в неї розпливлася, туш стікала з вій, губна помада з одного боку замастила всю щоку. Половина обличчя нагадувала ярмаркового блазня, а друга половина, з чорною плямою під оком, — стомлену, немолоду повію. Лише коси світилися і були гарні, як завжди.
— Я не хочу, щоб мене оперували, — прошепотіла вона.
— Побачимо. Може, й не треба буде.
— А це… — Джоан замовкла.
— Ні,— мовив Равік. — Не страшно. Просто там є всі інструменти.
— Інструменти?..
— Для обстеження. А тепер… Тобі не буде боляче, не бійся…
Укол подіяв. У її очах зник переляк, що вже був ніби навіки застиг там. Равік почав обережно оглядати рану. Повернувся чоловік.