Поряд за столиком сиділо двоє людей: гладенько зачесана на проділ жінка та її чоловік. Перед ними стояв хлопчик років восьми. Він щойно ходив поміж столиками, прислухаючись до розмов, а тепер вернувся до батьків.
— Чого ми євреї? — спитав він матір.
Вона нічого не відповіла.
Равік глянув на Морозова.
— Мені треба йти, — мовив він. — У клініку.
— І мені також.
Вони піднялися сходами нагору.
— Що занадто, те занадто, — зауважив Морозов. — Я кажу тобі це як колишній антисеміт.
Після "катакомби" й клініка здавалась приємним місцем. І тут були муки, хвороби й горе, але все це принаймні мало свою логіку й сенс. Було відомо, де вони взялися, що треба робити й чого не треба. Це були факти; ти їх бачив і намагався шукати проти них якоїсь ради.
Вебер сидів у приймальні й читав газету. Равік зазирнув у неї через його плече.
— Щось цікаве, га? — спитав він.
Вебер шпурнув газету додолу.
— Продажна банда! П'ятдесят відсотків наших політиків треба перевішати.
— Дев'яносто, — поправив його Равік. — Ви не чули, що там з тією жінкою, яка лежить у Дюрановій клініці?
— З нею все гаразд. — Вебер знервовано взяв сигарету. — Для вас усе просто, Равіку. А я — француз.
— А я взагалі ніхто. Але я хотів би, щоб влада в Німеччині була тільки продажна, як у Франції.
Вебер ніяково глянув на нього.
— Я бовкнув дурницю, вибачте. — Він забув запалити сигарету. — Війни не може бути, Равіку! Просто не може бути! Це тільки лайка й погрози! Останньої миті має щось статися! — Вебер хвилину помовчав. Від його колишньої самовпевненості не лишилося й сліду. — Зрештою, в нас є лінія Мажіно, — майже благально додав він.
— Звичайно, — відповів Равік не дуже переконано. Він чув уже про неї тисячу разів. Майже всі розмови з французами закінчувалися згадкою про лінію Мажіно.
Вебер витер лоба.
— Дюран перевів свій капітал до Америки. Так мені сказала його секретарка.
— Якраз по-дюранівському.
Вебер глянув на нього зацькованим поглядом.
— І не тільки він. Мій зять поміняв французькі акції на американські. Ґастон Нере поміняв французькі гроші на долари й тримає їх у сейфі. А Дюпон, кажуть, закопав у своєму садку два мішки з золотом. — Він схвильовано підвівся. — Мені важко про це говорити. Не хочу вірити в це. Не може цього бути, щоб Францію зрадили й продали. Коли виникне небезпека, всі згуртуються. Всі!
— Всі,— невесело сказав Равік. — Навіть промисловці й політики, що вже й тепер укладають угоди з Німеччиною.
Вебер насилу опанував себе.
— Равіку… порозмовляймо про щось інше.
— Гаразд. Я маю відвезти Кет Гегстрем до Шербура. Опівночі повернуся назад.
— Добре. — Вебер ніяк не міг заспокоїтись. — А ви… що ви робитимете, Равіку?
— Нічого. Опинюся у французькому концтаборі. Все-таки краще, ніж у німецькому.
— Про це не може бути й мови. Франція не інтернуватиме втікачів.
— Чому ж? Звичайна річ, нічого не заперечиш.
— Равіку…
— Гаразд. Побачимо. Дай боже, щоб була ваша правда.
Ви чули, що Лувр евакуюють? Найкращі картини вивозять до Середньої Франції.
— Ні, не чув. А ви звідки знаєте?
— Я там був сьогодні після обіду. Блакитні вітражі Шар* трського собору також запаковані. Туди я заходив учора. Сентиментальна забаганка. Хотів ще раз подивитися на них. Але спізнився. їх уже вивезли. Надто близько аеродром. Уже вставлене нове скло. Так, як торік під час Мюнхенської конференції.
— От бачите! — Вебер відразу вхопився за його слова. — Торік також нічого не сталося. Зчинили гвалт, а тоді приїхав Чемберлен із парасолькою миру.
— Так. Парасолька миру й досі в Лондоні… А богиня перемоги й досі в Луврі… Щоправда, без голови. Ніка залишиться. Надто важка, щоб її перевозити. Ну, мені треба йти. Кет Гегстрем чекає на мене.
Біла "Нормандія" сяяла коло темного причалу тисячами вогнів. Від моря повівав прохолодний солоний вітер. Кет Гегстрем щільніше загорнулася в плащ. Вона дуже схудла. На обличчі випиналися обтягнені шкірою вилиці, а очі були страхітливо великі, немов двоє темних озерець.
— Я б хотіла залишитись тут, — мовила вона. — Мені раптом стало дуже тяжко від'їздити звідси.
Равік глянув на неї. Ось стоїть могутній корабель з яскраво освітленим трапом, по ньому рине потік людей, дехто з них поспішає, наче боїться останньої миті спізнитися, це не корабель, а блискучий палац, і зветься він уже не "Нормандія", а Спасіння, Втеча, Порятунок, для десятків тисяч людей у сотнях міст Європи, в безлічі третьорядних готелів і льохів він здається недосяжною мрією, а поряд із ним стоїть жінка, нутро якої пожирає смерть, і тоненьким приємним голоском каже: "Я б хотіла залишитись тут".
Усе втратило глузд. Для емігрантів з "Ентернасіоналя", для тисяч інших "Ентернасіоналів", розкиданих по Європі, для всіх цькованих, переслідуваних, для тих, хто ще намагався втекти і кого вже спіймали, цей корабель був би обітованою землею, вони б зомліли від щастя, заридали б і кинулися б цілувати трап, повірили б у диво, якби мали такий квиток, який тріпотів у цій втомленій руці поряд із ним, у руці людини, яка й так була в дорозі до смерті і яка байдуже сказала, що хотіла б залишитися тут.
Надійшов гурт американців. Спокійно, голосно розмовляючи. В них було часу та часу. їх спонукало виїхати посольство, і вони саме про це говорили. Шкода, звичайно. Цікаво було б поглянути, що тут робитиметься далі. Та й що з ни*"ми, американцями, могло б статися? Вони ж під захистом по* сольстваї Америка — нейтральна держава! Справді шкода!
Запах парфумів. Оздоби. Бризки діамантів. Ще кілька годин тому вони вечеряли в "Максима", ціни в перерахунку на долари були сміховинно дешеві. Вони пили "кортон" урожаю 1929, а наостанці "пол роже" врожаю 1928 року. І ось тепер "Нормандія". Тут вони підуть у бар, пограють у триктрак, вип'ють по кілька чарок віскі… А перед посольствами — довжелезні черги людей, що вже втратили будь-яку надію, над ними, немов хмара, навис смертельний страх, у приймальнях перевтомлені службовці консульства, воєнно-польовий суд в особі простого секретаря, що тільки хитає головою: "Ні! Ніяких віз! Неможливо", смертний присуд, який мовчки ухвалюють невинно засудженим, приреченим мовчки приймати його… Равік дивився на корабель, і то вже був не корабель, а ковчег, легкий ковчег, що вирушав у плавання, рятуючись від потопу. Колись від нього пощастило втекти, а тепер він знов насувається і ось-ось затопить усе.