— Тебе хтось бачив?
— Ні. Навіть біля "Озіріса" нікого не було.
— А десь-інде?
— У Булонському лісі якийсь чоловік ішов галявиною. Але вже було по всьому. Він лежав у машині. Той чоловік бачив тільки машину й мене. Я блював коло неї. Нічого особливого, я міг випити зайве, і мене занудило.
— Що ти зробив із його речами?
— Теж закопав. Монограми й етикетки повирізував і спалив разом із паперами. Залишив тільки гроші й квитанцію на речі в камері схову Північного вокзалу. Він уже здав кімнату в готелі й сьогодні вранці мав їхати.
— От чорт, справді пощастило. А слідів крові не лишилося?
— Ні, не лишилося. Крові майже не було. Я вже здав кімнату в "Принці Уельському". Мої речі знов тут. Люди, з якими Гааке мав справи в Парижі, мабуть, подумають, що він поїхав. Якщо забрати з камери схову валізи, то тут не залишиться жодного сліду.
— У Берліні виявлять, що його немає, і пошлють сюди запит.
— Якщо в камері схову не буде валіз, ніхто не знатиме, куди він подівся.
— Знатимуть. Адже він не використав свого місця в спальному вагоні. Ти спалив квиток?
— Так.
— То спали й квитанцію.
— Можна переслати її в багажне відділення на вокзал і попросити, щоб валізи вислали до запитання в Берлін або кудись-інде.
— Вийде те саме. Краще спали. Як будеш хитрувати, то тільки викличеш підозру. А так він просто зник. У Парижі таке буває. Коли почнуть шукати, то, може, їм пощастить дізнатися, де його востаннє бачили. В "Озірісі". Ти заходив туди?
— Так. На хвилинку. Я його бачив, а він мене ні. Потім я чекав на нього надворі. І там нас ніхто не бачив.
— Можуть спитати, хто в той час був у залі. Роланда, мабуть, згадає, що ти заходив.
— Я там часто буваю. Це ще нічого не означає.
— Краще, щоб тебе не допитували. Втікач, без паперів. Роланда знає, де ти мешкаєш?
— Ні. Але знає Веберову адресу. Він їхній офіційний лікар. Зрештою, Роланда скоро кидає там роботу.
— Однаково буде відомо, де вона. — Морозов налив собі чарку. — Я гадаю, що тобі краще на кілька тижнів зникнути.
Равік підвів на нього очі.
— Добре тобі казати, Борисе. А куди?
— Куди-небудь, де можна згубитися серед людей. Поїдь у Канн або в Довіль. Там тепер сезон, і ти легко згубишся. Чи в Антіб. Ти його добре знаєш, і ніхто в тебе не питатиме паспорта. А я завжди можу довідатися від Вебера й Роланди, чи тебе не шукає поліція як свідка.
Равік похитав головою.
— Найкраще махнути на все рукою і жити так, наче нічого не сталося.
— Ні. В цьому випадку ні.
Равік подивився на Морозова.
— Я нікуди не тікатиму. Залишуся тут. Інакше не можу. Як ти цього не розумієш?
Морозов нічого не відповів.
— Найперше спали квитанцію, — нарешті мовив він.
Равік витяг квитанцію з кишені і спалив над мідною попільничкою. Тоді Морозов узяв її і витрусив попіл за вікно.
— От і все. Ти більше нічого не маєш із його речей?
— Маю гроші.
— Покажи.
Він пильно оглянув банкноти. На них не було ніяких знаків.
— Їх легко позбутися. Що ти думаєш із ними зробити?
— Пошлю у фонд утікачів. Анонімно.
— Завтра розміняй їх, а пошлеш аж за два тижні.
— Добре.
Равік сховав гроші до кишені. Складаючи банкноти, він раптом згадав, що вже брав їжу. Він мигцем глянув на свої руки. Які химерні думки лізли йому вранці в голову. Він узяв другу скибку свіжого чорного хліба.
— Де ми повечеряємо?
— Де хочеш.
Морозов недовірливо глянув на нього. Равік усміхнувся. Вперше за цілий день.
— Борисе, — сказав він, — не дивися на мене так, як нянька на хворого, коли боїться, що його розіб'є параліч. Я знищив тварюку, який заслужив у тисячу разів гіршої смерті. У своєму житті я вбив десятки людей, які мені не заподіяли ніякого лиха, й за це мене нагороджували орденами, і вбив їх не в чесному двобої, а нишком, підкравшися ззаду, коли вони нічого поганого не сподівалися. Але це звали війною, і таке вбивство вважали почесним. Сьогодні мене кілька хвилин мучила одна тільки думка: що я не зміг спершу сказати йому все у вічі, а тоді вже вбити. Дуже мені з дурного розуму цього хотілося. Тепер він мертвий і більше нікого не мучитиме. Потім я виспався, і все для мене стало таким далеким, наче я прочитав про нього в газеті.
— Добре, — сказав Морозов і застебнув піджака. — То ходімо. Мені треба чогось випити.
Равік здиповано глянув на нього.
— Тобі?
— Так, мені! — мовив Морозов. На мить він завагався, потім додав — Сьогодні я вперше відчув себе старим.
XXXI
Роландині проводи почалися рівно о шостій. І тривали тільки одну годину. О сьомій "Озіріс" знов почав приймати відвідувачів.
Стіл накрито в бічній залі. Всі повії були одягнені. Більшість — у чорні шовкові сукні. Равік, що завжди бачив їх роздягненими або в тоненьких прозорих сукнях, спершу декотрих навіть не впізнав. Про всяк випадок у великій залі залишилося п'ять чи шість дівчат. Вони мали одягтися о сьомій і також прийти попрощатись з Роландою. Жодна з них не з'явилася б туди у своєму фаховому вбранні. І не з наказу мадам — так захотіли самі дівчата. Равік іншого й не чекав. Він знав, що повії дотримуються етикету суворіше, ніж у вищих колах суспільства.
Дівчата склалися й купили Роланді для її кав'ярні шість плетених крісел. Мадам подарувала їй касовий апарат, а Равік — два столики з мармуровими стільницями. На обіді він був єдиний сторонній і єдиний чоловік.
Обід почався у п'ять хвилин на сьому. Мадам сиділа на чільному місці, праворуч від неї Роланда, ліворуч Равік, далі нова наглядачка, її помічниця, а за ними решта дівчат.
Перекуски були чудові. Страсбурзький паштет із гусячої печінки, домашній пиріг і до нього витримана вишнівка. Перед Равіком поставили пляшку горілки, бо він не зносив вишнівки. Потім подали юшку по-вішівському, якої не посоромився б і найкращий кухар, далі рибу й до неї "мерсо" врожаю 1933 року. Риба була приготована не згірше, ніж у "Максима". Вино було легке й до міри молоде. Після цього принесли тонку молоду спаржу, підсмажені на рожні хрумкі, ніжні курчата й вишуканий салат, що ледь відгонив часником, а до них — "шато сентеміліон". У тому кінці столу, де сиділа мадам, відкоркували пляшку "романе-конті" врожаю 1921 року.
— Дівчата не зможуть оцінити його, — сказала мадам.