XXIX
"Тальбо" стояв на вулиці Бассано між "рено" й "мерседес-бенцом". "Мерседес" був новий і мав італійський номер. Равік почав виводити машину. Він так нетерпеливився, що не розрахував відстань, заднім бампером зачепив ліве крило "мерседеса" й залишив на ньому подряпину. Не звернувши на це ніякої уваги, він швидко поїхав у напрямку бульвару Осман.
Їхав він дуже швидко. Приємно було сидіти за кермом. Це трохи розвіювало тяжке почуття розчарування, що ніби цементом забило йому груди.
Була четверта година ночі. Може, треба було ще почекати? Та раптом йому все здалося безглуздим. Гааке, мабуть, давно забув про їхню випадкову зустріч. Або взагалі не приїхав до Парижа. В них там повно інших справ.
Морозов стояв біля входу до "Шехерезади". Равік поставив машину за найближчим рогом і вернувся до нього. Морозов здалеку помітив його.
— Тобі передали, що я дзвонив?
— Ні. А що таке?
— Я дзвонив тобі хвилин п'ять тому. В нас сидить кілька німців. Один із них схожий на…
— Де?
— Біля оркестру. Єдиний столик, де сидять самі чоловіки. Тобі його буде видно від дверей.
— Добре.
— Сядь до маленького столика біля входу. Я попросив тримати його для тебе.
— Добре, Борисе, добре.
Равік зупинився в дверях. У залі було темно. Промінь прожектора падав на танцювальний майданчик, освітлюючи співачку в сріблястій сукні. Вузький конус світла був такий потужний, що за ним нічого ке було видно. Равік дивився на столик біля оркестру й не бачив його, все затуляла біла миготлива смуга світла.
Він сів до столика біля дверей. Офіціант приніс йому карафку з горілкою. Оркестр ніби знемагав. Повільно, мов слимак, повз солодкавий туман мелодії. "J'attendrai… J'attendrai".
Співачка вклонилася, залунали оплески. Равік подався вперед. Він напружено чекав, коли згасне прожектор. Співачка обернулася до оркестру. Циган кивнув їй і приклав скрипку до підборіддя. Цимбали підкинули вгору кілька приглушених пасажів. Іще одна пісенька — "La chapelle au clair de la lune" [15]. Равік заплющив очі. Чекати було невимовно тяжко.
Він сидів рівно, напружений, як струна. Минула ціла вічність, поки пісня скінчилася. Прожектор погас. Під скляними столиками засвітилося світло. Першої миті він нічого не побачив, самі лише невиразні обриси. Надто довго він дивився на сліпучий прожектор. Він ще раз заплющив очі, тоді розплющив їх і відразу побачив той столик.
Равік поволі відхилився назад. Серед тих, що там сиділи, Гааке не було. Він довго сидів, не рухаючись. Його раптом охопила страшна втома. Повіки важко опадали на очі. Все навколо погойдувалось і нерівними хвилями напливало на нього. Музика, голоси, то гучніші, то знов тихіші, приглушений гамір одурманювали його після тиші готельного номера й цього нового розчарування. Це був ніби калейдоскоп снів, легкий гіпноз, що огортав змучені думками й чеканням клітини мозку.
Серед тих, що танцювали в тьмяному кружалі світла, він помітив Джоан. Її відкрите, спрагле обличчя було відхилене назад, голова майже торкалася плеча партнера. В душі Равіка ніщо не озвалося. Ніхто не може стати чужішим, як той, кого ти колись кохав, стомлено подумав він. Рветься таємнича пуповина, що пов'язує його з твоєю уявою. Від одного до одного ще, може, й пробіжить блискавка, немов бліде сяйво далекої, примарної зірки, та це мертве світло. Воно збуджує, але вже не запалює: між вами урвався невидимий струм почуттів. Равік відхилив голову на спинку канапи. Вузенький місток інтимності, перекинутий над проваллям. Скільки вигадано чарівних назв для темного потягу двох статей. Зоряні квітки над поверхнею моря, в якому тонеш, коли хочеш їх зірвати.
Равік випростався. Треба йти, поки остаточно не здолав сон. Він підкликав офіціанта.
— Скільки з мене?
— Ніскільки, — відповів той.
— Як це?
— Ви нічого не пили.
— Ай правда.
Він дав офіціантові на чай і вийшов.
— Не він? — спитав Морозов надворі.
— Ні,— відповів Равік.
Морозов співчутливо глянув на нього.
— З мене досить, — сказав Равік. — Це якась безглузда гра в хованки, хай їй біс. Я вже чекаю п'ять днів. Гааке сказав мені, що ніколи не затримується в Парижі більше, як два-три дні. Виходить, він уже поїхав, коли взагалі приїздив.
— Іди спати, — порадив Морозов.
— У мене безсоння. Я зараз поїду в "Принц Уельський", заберу валізу і здам номер.
— Добре, — сказав Морозов. — То побачимося завтра в обід.
— Де?
— У "Принці Уельському".
Равік глянув на нього.
— Так, твоя правда. Я верзу казна-що. А може, й ні. Може, я маю слушність.
— Почекай ще до завтрашнього вечора.
— Добре. Побачу. На добраніч, Борисе.
— На добраніч, Равіку.
Равік проїхав повз "Озіріс" і залишив машину за рогом. Йому було страшно повертатися до своєї кімнати в "Ентернасіоналі". Може, поспати годину або дві тут? Сьогодні понеділок, спокійний день для борделя, подумав він. Швейцара біля входу не видно. Мабуть, нікого з гостей уже немає.
Роланда стояла недалеко від дверей. Звідти їй було видно всю залу. Вона була майже порожня, і через те оркестріон, здавалося, гримів дужче, ніж звичайно.
— Сьогодні, бачу, у вас не дуже завізно? — спитав Равік.
— Нікого немає. Он тільки той зануда ще сидить. Хтивий, як цап, а нагору ніяк не йде. Бувають такі. Кортить, але боїться. Теж німець. Ну, та за вино він заплатив, а ми однаково скоро зачиняємо.
Равік байдуже глянув на столик. Гість сидів до нього спиною. З ним було дві дівчини. Коли він нахилився до однієї з них і взяв у жмені її голі груди, Равік побачив його обличчя. То був Гааке.
Роландин голос долинав до нього, ніби крізь гупання барабана. Равік не розумів, що вона казала. Тільки похопився, що відійшов назад і тепер стояв у дверях, щоб бачити край столика і щоб самого його не було видно.
— Хочеш чарку коньяку? — долинув нарешті крізь барабанний стукіт голос Роланди.
Пронизливий вереск оркестріона. Равік усе ще похитувався, груди йому судомило. Він стискав кулаки, впиваючись нігтями в долоні. Аби тільки Гааке не побачив його тут. І аби Роланда не помітила, що він його знає.
— Ні,— почув він власний голос. — Я сьогодні й так забагато випив. Кажеш, німець? Ти його знаєш?
Роланда здвигнула плечима.