Лувр, Ніка. Ні, багато раніше. Треба сягнути в прадавній присмерк із пороху й золота. Здіймається дим на вівтарі з топаза. Дужче гуркочуть вулкани, темнішає завіса, зіткана з тіні, хіті і крові, ще зовсім маленький човник пізнання, бурхливіший вир, блискучіша лава, що розпускає чорні язики по узбіччях, засипаючи й пожираючи все живе… А над усім тим вічна посмішка Медузи на кількох хистких ієрогліфах у піску часу: дух.
Метелик ворухнувся, залетів під абажур і почав битися крильцями об гарячу електричну лампочку. Посипався фіалковий пилок. Равік спіймав метелика, відніс до вікна й випустив у темряву.
— Він знов прилетить, — сказала Джоан.
— А може, й ні.
— Вони прилітають щоночі. З парків. Завжди ті самі. Два тижні тому були зеленаво-жовті, а тепер он такі.
— Так. Завжди ті самі. І завжди інакші. Завжди інакші й завжди ті самі.
Що це він каже? Щось промовляло позад нього, відгомін, луна, що докочувалася здалека, з-за останньої надії. А чого ж він сподівався? Що в цю хвилину безсилля раптом так приголомшило його, болісно різонуло, ніби скальпелем, по тому місцю, яке він вважав уже давно загоєним? Невже його надія десь заховалась, обернулася в лялечку, в личинку, впала в зимову сплячку, але була жива? Невже він, обдурюючи самого себе, й далі на щось чекав? Він узяв зі столу фотографію.
Обличчя. Чиєсь обличчя. Одне з безлічі інших.
— Ти відколи з ним?
— Недавно. Ми працюємо разом. Кілька днів тому познайомилися. Після того, як ти в ресторані "Фуке"…
Равік підняв руку.
— Добре, добре! Все зрозуміло! Ти хочеш сказати, що якби я тоді… Сама знаєш, що це неправда.
— Ні… правда… — невпевнено заперечила Джоан.
— Знаєш, що неправда! Не бреши! Те, що для людини важливе, так швидко не йде в непам'ять.
Що він хоче почути? Навіщо ця балачка? Чи він, бува, не чекає від неї милосердної брехні?
— Це правда і неправда, Равіку, — мовила Джоан. — Я нічого не можу з собою вдіяти. Мене ніби щось підштовхує. Таке почуття, наче я щось прогавлюю. Я женуся за чимось, неодмінно хочу його спіймати і лишаюся з порожніми руками. Тоді я женуся за чимось новим. Я наперед знаю, що все скінчиться так, як уже кінчалося, та не можу нічого вдіяти. Щось жене мене, кидає кудись, на якийсь час захоплює, а тоді залишає, я знов роблюся порожня, наче голодна, і все починається наново.
Я її втратив, подумав Равік. Тепер справді й остаточно втратив. Більше нема надії, що вона помилилася, заплуталась, що вона може отямитися й повернутись. Добре знати це, часом би випари уяви знов почали затуманювати чисту лінзу свідомості.
Лагідна, невблаганна, безрадісна хімія! Серце, що колись було злилося з іншим, вдруге вже не відчує цього з такою силою. Джоан і досі чіпляється за нього, час від часу тягнеться до нього лише тому, що їй не пощастило ще проникнути в якийсь закуток його душі. А коли б вона дісталася туди, то відразу ж покинула б його назавжди. Хто б захотів чекати на це? Кому б це дало задоволення? Хто задля цього пожертвував би собою?
— Хотіла б я бути такою сильною, як ти, Равіку.
Він засміявся. Ще цього бракувало.
— Ти багато сильніша за мене.
— Неправда. Ти ж бачиш, як я бігаю за тобою.
— Ото ж то й є. Ти собі можеш таке дозволити. А я ні.
Джоан пильно подивилася на нього. Обличчя її на мить проясніло, але відразу ж згасло.
— Ти не вмієш кохати, — мовила вона. — Ти ніколи не кидаєшся у вир.
— Зате ти завжди кидаєшся. Тому тебе й завжди хтось рятує.
— Ти не можеш розмовляти зі мною поважно?
— Я й розмовляю поважно.
— Якщо мене завжди хтось рятує, то чому ж я не можу кинути тебе?
— Чого ж, ти кинула мене.
— Дай спокій! Ти знаєш, що це не те. Якби я могла тебе кинути, то ке бігала б за тобою. Інших я забувала. А тебе не можу. Чому?
Равік ковтнув коньяку.
— Мабуть, тому, що не цілком прибрала мене до рук.
Вона спантеличено глянула на нього. Тоді похитала головою.
— Я не всіх прибирала до рук, як ти кажеш. Декого й не пробувала. І однаково забувала їх. Я була нещасна, але забувала їх.
— Ти й мене забудеш.
— Ні. Ти мене хвилюєш. Тебе я не забуду. Ніколи.
— Важко повірити, скільки всього людина може забути, — мовив Равік. — Це велика втіха і страшне лихо.
— Ти ще мені не сказав, чого в нас так усе виходить.
— Цього ми обоє не можемо пояснити. Ми скільки говоримо про це, а розуміємо все менше й менше. Є речі, які не можна пояснити. І є речі, які не можна зрозуміти. Хвалити бога, що в кожному з нас є ще клаптик джунглів. А тепер я піду.
Джоан швидко підвелася.
— Не залишай мене саму.
— Ти хочеш зі мною переспати?
Вона глянула на нього, але промовчала.
— Сподіваюся, що ні? — додав він.
— Чого ти питаєш?
— Щоб розважитися. Лягай спати. Вже білий день. У таку пору не влаштовують трагедій.
— Ти не хочеш залишитися?
— Ні. І ніколи більше не прийду.
Джоан якось дивно притихла.
— Ніколи?
— Ніколи. І ти ніколи не приходь.
Вона поволі похитала головою. Тоді показала на стіл:
— Через нього?
— Ні.
— Я тебе не розумію. Адже ми могли б…
— Ні,— швидко сказав він. — Не треба ще й цього. Залишитися друзями? Закласти невеличку грядку на лаві охололих почуттів? Ні, на це ми не здатні. Це не для нас. Так буває тільки після невеличких романів. Та й то виходить фальшиво. Кохання не заплямовують дружбою. Кінець і є кінець.
— Але чому саме тепер?
— Твоя правда. Це мало статися раніше. Коли я повернувся зі Швейцарії. Але ніхто всього не знає. А інколи й не хоче знати всього. Адже то було… — він замовк.
— Що було?
Вона стояла перед ним, ніби чогось не розуміла, а конче хотіла зрозуміти. Обличчя в неї зблідло, очі стали цілком прозорі.
— Що було, Равіку? — пошепки перепитала вона.
Тьмяно освітлениий коридор за її головою коливався, ніби тунель у шахту, де мріла обіцянка, звеличена багатьма поколіннями, звеличувана все новими надіями.
— Кохання, — сказав він.
— Кохання?
— Так, кохання. Тому тепер усьому кінець.
Равік зачинив за собою двері. Ліфт. Він натиснув кнопку, але не дочекався, поки він підійметься, — боявся, що Джоан вийде за ним. Він швидко рушив униз сходами, дивуючись, що не чує, як відчиняються двері. Через два марші він зупинився й прислухався. Всюди було тихо. Ніхто його не наздоганяв.