Трістан

Сторінка 2 з 13

Томас Манн

— Не кашляй, Габріело,— мовив пан Клетеріан.— Ти ж бо знаєш, darling1, що вдома доктор Гінцпетер суворо заборонив тобі кашляти, треба просто взяти себе в руки, серце моє. Все лихо, як я вже сказав, у дихальному горлі,— повторив він.— Спершу, як почалася хвороба, я був справді подумав, що це легені, і бозна-як налякався. Але це не легені, о ні, де в біса, ми такого не допустимо. Правда ж, Габріело? Ге-ге!

— Безперечно,— мовив доктор Леандер і блиснув окулярами в її бік.

Потім пан Клетеріан замовив кави і булочок,— звук "к", здавалося, в нього утворювався десь глибоко в горлянці, а слово "булочка" він вимовляв так, що в кожного, хто його чув, з'являвся апетит.

Йому принесли все, що він хотів, а також дали кімнати для нього й для його дружини, і вони пішли влаштовуватись.

Між іншим, доктор Леандер узявся сам лікувати хвору, а не доручив її докторові Мюллеру.

Нова пацієнтка привернула увагу всіх у "Затишку", і пан Клетеріан, звиклий до такого успіху, задоволено сприймав кожну ознаку захоплення його дружиною. Генерал-діабетик, побачивши її вперше, на хвилину перестав бурчати, панове з виснаженими обличчями, коли опинялись поблизу неї, усміхалися і щосили намагались дати раду своїм ногам, а радниця Шпац відразу ж виявила бажання стати її старшою товаришкою. Так, ця жінка, що носила прізвище пана Клетеріана, нікого не лишала байдужим! Письменник, що вже кілька тижнів бавив час у "Затишку", чудний тип, прізвище якого звучало як назва благородного каменя1, аж зблід, коли вона пройшла повз нього коридором,— він зупинився і ще довго стояв мов укопаний, як вона вже зникла.

Не минуло й двох днів, як усе санаторне товариство знало її історію. Народилася вона в Бремені, що, між іншим, помітно було з деяких милих помилок у її вимові, і там же два роки тому дала згоду стати дружиною комерсанта Клетеріана. Він повіз її до свого рідного міста, на Балтійське узбережжя, а місяців десять тому вона в тяжких муках, з небезпекою для життя, подарувала йому сина і спадкоємця, надзвичайно жваву, вдатну дитину. Але після тих жахливих днів сила до молодої матері так уже й не вернулася, якщо в неї взагалі колись була сила. Тільки-но вона встала з ліжка після пологів, до краю змучена, до краю знесилена, як у неї під час кашлю трохи пішла кров — о, зовсім небагато, тільки ледь-ледь,— але краще, звичайно, щоб вона взагалі не йшла, а найгірше, що це незначне, але прикре явище невдовзі повторилося. Ну, на це, звичайно, є свої засоби, і доктор Гінцпетер, домашній лікар, негайно вдався до них. Він прописав їй цілковитий спокій, звелів ковтати шматочки криги, від кашлю давав морфій, а серце заспокоював різними ліками. Та все це не дуже допомагало, і тим часом як дитина, Антон Клетеріан-молодший, чудовий хлопчик, з неймовірною енергією і безцеремонністю здобував і стверджував своє місце в шитті, його молода мати, здавалось, тихо, повільно згасала... Як уже сказано, хворе було дихальне горло — цих двоє слів в устах доктора Гінцпетера звучали навдивовижу втішно, заспокійливо, майже підбадьорливо. І хоч то були не легені, доктор нарешті вирішив, що для швидшого одужання дуже бажані м'як-ший клімат і перебування в лікувальному закладі, а добра слава санаторію "Затишок" та його головного лікаря визначили їхній маршрут.

Такі буди їхні справи; і пан Клетеріан сам розповідав це кожному, хто хотів його слухати. Bin говорив голосно, невимушено й добродушно, як людина, що в неї з травленням і з гаманцем усе гаразд, випинав губи, одні звуки надміру тягнув, а інші ковтав, як загалом жителі північного узбережжя. Декотрі слова він немов вистрілював і сам тоді сміявся, наче вдало пожартував.

Пан Клетеріан був середній на зріст, кремезний, дужий, коротконогий і мав повне, червоне обличчя з водяво-блакитними очима, білястими віями, великими ніздрями й вологими губами. Він носив англійські баки, по-англійському одягався і дуже зрадів, заставши в санаторії англійську родину — батька, матір і трьох гарненьких дітей з їхньою "ПІІГБЄ"1, які тут перебували в цілковитій самотині, бо не знали, де ж їм ще перебувати, і з якими він вранці снідав по англійському. Взагалі він любив добре і всмак попоїсти й випити, виявив себе справжнім знавцем кухні й вина і дуже цікаво розповідав санаторному товариству про обіди, які влаштовували він і його знайомі в нього на батьківщині, а також змальовував декотрі вишукані, не відомі тут страви. Тоді очі його звужувалися, в них з'являвся лагідний вираз, у голосі проривалися якісь носові звуки, а слова ніби липли до піднебіння і булькали в горлі.

Що пан Клетеріан не цурається й інших земних насолод, він довів того вечора, коли один з пожильців "Затишку", письменник за фахом, побачив у коридорі його жарти зі служницею, які трохи виходили за межі дозволеного,— незначна, кумедна подія, що викликала в згаданого письменника до смішного гидливу гримасу.

Що ж стосується дружини пана Клетеріана, то видно було з першого погляду, що вона віддана йому всім серцем. Усміхаючись, вона стежила за його словами й рухами — не з гордовитою поблажливістю, з якою часом стражденні ставляться до здорових, а з ласкавою радістю і схваленням, що їх у добродушних хворих викликає упевненість людей, які досить добре почувають себе на цьому світі.

Пан Клетеріан недовго прожив у "Затишку". Він приїхав сюди задля дружини і через тиждень, переконавшись, що вона добре влаштована і перебуває в надійних руках, залишив санаторій. Його кликали на батьківщину обов'язки перед дитиною і перед фірмою, однаково важливі для нього; і хоч дитина почувала себе як риба у воді, а фірма процвітала, він змушений був, забезпечивши дружині найкращий догляд, повернутись додому.

Письменника, що вже кілька тижнів жив у "Затишку", звати було Шпінель, Детлеф Шпінель, і вигляд у нього був дивний.

Уявіть собі брюнета років тридцяти з гаком, гарної постави, вже сивого на скронях, але навіть без натяку на бороду чи вуса на круглому, білому, трохи одутлому, невиразному обличчі. Він не голився — це було б помітно; на його м'яких хлопчачих щоках тільки подекуди пробивалися тоненькі волосинки. І це здавалося дуже дивним. Блискучі, ясно-карі очі в пана Шпінеля мали лагідний вираз, пориста верхня губа виставала наперед, як у римлян, ніс був короткий і, може, надто м'ясистий, зуби — великі й порохняві, а ноги надзвичайних розмірів. Один з тих добродіїв, що не могли впоратися з своїми ногами, цинік і жартун, називав його поза очі "гнилим недоростком" — не так влучно, як злісно. Одягався пан Шпінель гарно й модно — в довгий чорний сюртук і яскраво поцяткований жилет.