— Я хотів би побачитися з ним, — сказав сер Генрі.
— О, ми його неодмінно навідаємо, — відповів полковник Мелчет. — Ми не знехтуємо жодної ниточки. Думаю, ми спочатку зустрінемося з Емотом, потім — зі Сенфордом, а наостанок навідаємося до Елліса. Це вас улаштовує, Клітерінґу?
Сер Генрі відповів, що цілком улаштовує.
Вони знайшли Тома Емота в "Синьому вепрі". Це був високий дебелий чоловік середнього віку з неспокійними очима та грубою щелепою.
— Радий бачити вас, джентльмени, — доброго ранку, полковнику. Заходьте сюди, і тут ми зможемо поговорити приватно. Вам щось запропонувати, джентльмени? Нічого не треба? Як бажаєте. Ви прийшли в справі моєї бідолашної дочки. Вона була добра дівчина, моя Роза. Вона завжди була доброю дівчиною, доки цей паскудний мерзотник, — перепрошую, але інакше його назвати не можу, — доки цей мерзотник не з'явився в нас у селі. Пообіцяв, що одружиться з нею, авжеж пообіцяв. Але я примушу його відповідати перед законом. Довів її до такого стану, авжеж довів. Свиня й підлий паскудник. Зганьбив усіх нас. Моя бідолашна дівчинка!
— Ваша дочка сказала вам, що містер Сендфорд відповідальний за її стан? Ви можете це підтвердити? — запитав Мелчет із суворими нотками в голосі.
— Сказала. У цій самій кімнаті сказала.
— А що сказали їй ви? — запитав сер Генрі.
— Що я їй сказав? — перепитав Емот таким тоном, ніби це запитання захопило його зненацька.
— Атож. Ви, наприклад, не погрожували вигнати її з дому?
— Я був трохи роздратований — це ж цілком природно. Я гадаю, ви погодитеся, що це цілком природно. Але, звичайно ж, я її з дому не виганяв. Я ніколи такого не зробив би. — Він став у позу справедливого обурення. — Ні. Але що зробить закон, хотів би я вас запитати? Що зробить йому закон? Він не повинен був її кривдити. А якщо він її скривдив, то мусить заплатити за це.
І він ударив кулаком по столу.
— Коли ви востаннє бачили свою дочку? — спитав Мелчет.
— Учора, коли ми пили чай.
— Якою була її поведінка тоді?
— Такою, як завжди. Я нічого такого не помітив. Якби я знав…
— Але ж ви не знали, — сухо кинув інспектор.
Вони попрощалися й пішли.
— Емот справляє не дуже приємне враження, — замислено промовив сер Генрі.
— Такий собі дрібний мерзотник, — сказав Мелчет. — Він пустив би кров Сенфордові, якби знайшов можливість.
Після Емота вони пішли до архітектора. Рекс Сендфорд був зовсім не схожий на той портрет, який сер Генрі підсвідомо намалював у своїй уяві. Високий молодик, дуже світловолосий і дуже тендітний. Очі — сині й замріяні, волосся — скуйовджене й занадто довге. Голос трохи схожий на жіночий.
Полковник Мелчет відрекомендував себе та своїх супутників. Потім відразу перейшов до мети їхнього візиту й попросив архітектора зробити офіційну заяву, в якій він детально описав би, де він був і що робив учора ввечері.
— Ви повинні розуміти, — сказав він тоном застереження, — що я не маю права вимагати від вас офіційної заяви і що будь-яка ваша заява може бути використана як свідчення проти вас. Я хочу, щоб ви цілком усвідомили, в якому становищі перебуваєте.
— Я… я вас не зрозумів, — сказав Сендфорд.
— Ви розумієте, що дівчина Роза Емот була втоплена вчора ввечері?
— Я знаю. О, як це прикро та сумно! Уночі я не міг заснути бодай на хвилину. Сьогодні вдень я не міг працювати. Я почуваю себе відповідальним — жахливо відповідальним.
І він устромив пальці собі у волосся, скуйовдивши його ще більше.
— Я не хотів, щоб вона постраждала, — сказав він жалібним голосом. — Я ніколи не думав, що таке може статися. Мені й на думку не могло спасти, що вона так це сприйме.
Він сів за стіл і занурив обличчя в долоні.
— Чи повинен я зрозуміти вас так, містере Стенфорд, що ви відмовляєтесь офіційно заявити, де були вчора о пів на дев'яту вечора?
— Ні, ні. Безперечно, ні. Я пішов із дому. Пішов прогулятися.
— Ви пішли на побачення з міс Емот?
— Ні. Я був сам-один. Я пішов у ліс. І зайшов дуже далеко.
— Тоді що ви скажете нам про цю записку, сер, яку було знайдено в кишені мертвої дівчини?
Інспектор Друйт зачитав її вголос, без жодних емоцій.
— Отже, сер, — сказав він, коли закінчив читати, — ви заперечуєте, що ви це написали?
— Ні, ні. Ви маєте слушність. Я це написав. Роза просила мене, щоб я зустрівся з нею. Вона наполягала. Я не знав, що робити. Тож я написав цю записку.
— О, це вже ліпше, — сказав інспектор.
— Але я туди не пішов! — Голос Сенфорда прозвучав гучно й збуджено. — Не пішов! У мене було таке почуття, що ліпше туди не йти. Наступного дня я вже мав повернутися до міста. Я відчував, що ліпше не треба… що ліпше не треба нам зустрічатися. Я мав намір написати їй із Лондона… і… і досягти якоїсь домовленості.
— Чи відомо вам, сер, що дівчина була вагітна і що вона назвала вас батьком своєї дитини?
Сенфорд застогнав, але нічого не відповів.
— Вона правду сказала, сер?
Сенфорд занурив обличчя в долоні ще глибше.
— Думаю, що так, — сказав він здушеним голосом.
— Зрозуміло! — Інспектор Друйт не міг приховати свого задоволення. — А тепер повернімося до вашої "прогулянки". Хто-небудь вас бачив учора ввечері?
— Я не знаю. Думаю, що ні. Наскільки пригадую, мені ніхто не зустрівся.
— Дуже шкода.
— Що ви маєте на увазі? — Сенфорд витріщився на інспектора знетямленим поглядом. — Яка різниця, ходив я на прогулянку чи не ходив? Яка в цьому була різниця для Рози, якщо вона надумала втопитися?
— А вся річ у тому, — сказав інспектор, — що вона не втопилася. Її умисне вкинули у воду, містере Сенфорд.
— Її умисне… — Йому знадобилася хвилина чи дві, аби усвідомити весь жах того, що сталося. — О Господи! Тоді…
І він упав на стілець.
Полковник Мелчет ступив до виходу.
— Я хочу, щоб ви зрозуміли, Сенфорде, — сказав він. — За жодних обставин ви не повинні залишати цей дім.
Троє чоловіків вийшли разом. Інспектор і головний констебль обмінялися поглядами.
— Я думаю, цього досить, — підсумував інспектор.
— Так. Виписуйте ордер і заарештуйте його.
— Пробачте мені, — промовив сер Генрі. — Але я забув свої рукавички.
Він швидко повернувся в дім. Сенфорд сидів у тій самій позі, в якій вони його покинули, тупо дивлячись перед собою.