Тринадцять загадкових випадків

Сторінка 48 з 64

Агата Крісті

Але капелюшок не налазить! Волосся Мері коротко підстрижене — а в Ґледіс Сандерс, як я вже казала, воно стягнуте у великий вузол на потилиці. Він змушений залишити капелюшок поруч із тілом у сподіванні, що ніхто не зверне на це уваги. Після цього він відносить тіло бідолашної Мері до її власної кімнати й кладе його туди, де воно лежало.

— Це здається неймовірним, — сказав доктор Ллойд. — Адже він ішов на великий ризик. Поліція могла з'явитися дуже скоро.

— Ви ж пам'ятаєте, що телефонна лінія вийшла з ладу, — сказала міс Марпл. — Це була його робота. Він не міг дозволити, щоб поліція прибула на місце злочину надто швидко. Коли ж вони нарешті прибули, то згаяли деякий час у кабінеті директора, перш ніж піднятися до спальні Сандерсів. Це було його найслабкішим пунктом — ану ж якби хтось помітив різницю між тілом, яке було мертвим дві години тому, і тим, яке менш як півгодини тому було ще живе. Але він покладався на той факт, що люди, які першими відкрили злочин, не володіють експертними знаннями.

Доктор Ллойд ствердно кивнув головою.

— Припускалося б, що вбивство скоєно за чверть до сьомої або десь так. Насправді воно було вчинене о сьомій або на кілька хвилин пізніше. Поліційний хірург не зміг би оглянути тіло раніше, як о пів на восьму. На той час він уже не міг би помітити різницю в часі.

— Я була тією людиною, яка повинна була б це помітити, — сказала міс Марпл. — Я мацала руку бідолашної дівчини, яка була холодна мов крига. А проте пізніше інспектор говорив про вбивство так, ніби воно було скоєне перед самим нашим прибуттям — і я не звернула на це уваги!

— Ви й так багато на що звернули увагу, міс Марпл, — сказав сер Генрі. — Ця історія відбулася ще до мого часу. Я навіть не пригадую, щоб чув про неї. Що сталося потім?

— Сандерса повісили, — сказала міс Марпл із виразом похмурої втіхи. — І я була дуже рада. Я ніколи не жалкувала про те, що допомогла віддати того чоловіка до рук правосуддя. Мене завжди страшенно дратували заклики сучасних гуманістів, що вимагають скасувати смертну кару.

Її суворе обличчя полагідніло.

— Але я завжди гірко докоряла собі за те, що не змогла врятувати життя тієї бідолашної дівчини. Але хто став би слухати стару жінку, якій раптом забандюрилося робити такі серйозні висновки? А проте — хто знає? Можливо, це й добре, що вона померла тоді, коли життя ще здавалося їй щасливим, а не стала жити далі нещасною та зневіреною у світі, який почав би здаватися їй дедалі жахливішим. Вона кохала того мерзотника й довіряла йому. Вона так ніколи й не викрила його.

— Отже, — промовила Джейн Гел'єр, — можна сказати, їй пощастило. Дуже навіть пощастило. Я хотіла б… — і вона замовкла.

Міс Марпл подивилася на вродливу й розпещену славою Джейн Гел'єр і з дещо сумною усмішкою кивнула.

— Я вас розумію, люба, — лагідно сказала вона. — Я розумію.

Розділ одинадцятий

ТРАВА СМЕРТІ

— А зараз ваша черга, місіс Б., — підбадьорливо сказав сер Генрі Клітерінґ.

Місіс Бентрі, жінка, чиїм гостем він був, подивилася на нього з холодним докором.

— Я вже вам казала, мені не до вподоби, коли мене називають місіс Б. Це принижує мою гідність.

— Тоді я називатиму вас Шехерезадою.

— А ще менше я хочу бути Ше… як там ви її називаєте! Я ніколи не можу розповісти до пуття жодної історії, запитайте Артура, якщо ви мені не вірите.

— Ти розповідаєш дуже добре, коли треба викласти факти, Доллі, — сказав полковник Бентрі. — Але сплітати їх докупи не вмієш.

— Так воно і є, — погодилася місіс Бентрі. Вона ляснула долонею по каталогу цибулин, який лежав на столі перед нею. — Я вислухала вас усіх, і не знаю, як у вас це виходить. "Він сказав, вона сказала, ви запитали себе, вони подумали, кожен зрозумів" — я просто не змогла б так усе викласти та й по всьому! А крім того, я не знаю нічого такого, про що можна було б розповісти історію.

— Ми не можемо в це повірити, місіс Бентрі, — сказав доктор Ллойд.

І він похитав своєю сивою головою, зображаючи насмішкувату недовіру.

Стара міс Марпл сказала своїм лагідним голосом:

— Я думаю, ви помиляєтеся, моя люба…

Місіс Бентрі й далі вперто хитала головою.

— Ви навіть не уявляєте собі, яке банальне в мене життя. Проблеми зі слугами, труднощі, пов'язані з пошуками доброї кухарки, ходіння по крамницях, до дантистів, поїздка в Ескот[8] (який Артур ненавидить), а потім сад…

— Авжеж, — сказав доктор Ллойд. — Сад. Ми всі знаємо, чому ви віддаєте своє серце, місіс Бентрі.

— Це, певне, чудово — мати свій власний сад, — прощебетала Джейн Гел'єр, вродлива молода актриса. — Якщо, звичайно, тобі не треба копати землю чи бруднити руки. Я завжди дуже любила квіти.

— Отже, сад, — сказав сер Генрі. — Чом би нам не взяти його як стартовий пункт? Ну ж бо, починайте, місіс Б. Розкажіть нам про отруєні цибулини, про смертельні нарциси, про траву смерті!

— Дуже дивно чути від вас ці слова, — сказала місіс Бентрі. — Вони нагадали мені про дещо. Артуре, ти пам'ятаєш, що сталося в Клодергем-Корті? Пригадай-но. Старий сер Емброз Берсі. Пам'ятаєш, яким люб'язним і чарівним старим чоловіком він нам здавався?

— Звичайно, пам'ятаю. То була дивна історія. Розповідай, Доллі.

— Розкажи краще ти, любий.

— Дурниці. Починай-но. Ти повинна сама веслувати у своєму каное. Я вже своє зробив.

Місіс Бентрі глибоко втягла в груди повітря. Вона заламала руки, і її обличчя набуло воістину страдницького виразу Вона заговорила швидко й без пауз.

— Тут немає, власне, про що розповідати. "Трава смерті" — ці слова нагадали мені про той випадок, хоч у своїх власних спогадах я називаю це "шавлія та цибуля".

— Шавлія та цибуля? — перепитав доктор Ллойд.

Місіс Бентрі кивнула головою.

— Сталося це так, — почала розповідати вона. — Ми тоді перебували, Артур і я, в сера Емброза Берсі в Клодергем-Корті, й одного дня через помилку (хоч дуже дурну, як я завжди думала) багато листя наперсника було зірвано разом із листям шавлії. На вечерю тоді подавали качку з шавлією, і всім стало дуже погано, а одна бідолашна дівчина — вихованка сера Емброза — померла після тієї вечері.

Вона замовкла.

— Ой лишенько! — сказала міс Марпл. — Як трагічно.