— Але ж ми добре чули, що ви когось провели нагору…
— Елено, — сказав генерал, дивлячись на дочку, яка підвела на нього погляд, — знайте, що честь батька залежить від вашої стриманості. Ви нічого не чули.
Дівчина відповіла ствердним кивком голови. Маркіза була спантеличена й ображена, що чоловік звелів їй замовкнути, навіть не заговоривши до неї. Генерал пішов по карафу та склянку й повернувся до кімнати, де замкнув бранця. Той стояв біля каміна, прихилившись до стіни, з непокритою головою; капелюха він поклав на стілець. Незнайомець явно не сподівався, що його побачать при такому яскравому світлі; коли він зустрівся поглядом з пронизливим поглядом генерала, його чоло насупилось, а на обличчі з'явився стурбований вираз; але він зразу полагіднів і подякував своєму рятівникові люб'язною усмішкою. Коли хазяїн дому поставив склянку й карафу з водою на камін, незнайомець, ще раз кинувши на нього палахкотючий погляд, заговорив.
— Пане, я, звичайно, здаюся вам дивним, — сказав він тихо, і голос його вже не уривався спазмами, як раніше, хоча все ще передавав внутрішню напругу. — Пробачте, мої примхи — вони спричинені необхідністю. Якщо ви залишитеся тут, я прошу не дивитись на мене, коли я питиму.
Маркіз рвучко відвернувся — його дратувало, що він повинен підкорятися вимогам людини йому неприємної. Незнайомець дістав з кишені білого носовичка й обгорнув ним пальці правої руки; потім схопив карафу й одним духом випив з неї усю воду. Маркіз не мав наміру порушувати свою безмовну обіцянку, але його погляд машинально впав на трюмо; завдяки розташуванню двох дзеркал він виразно побачив незнайомця і помітив, що носовичок умить став червоним від доторку рук, які були в крові.
— А, ви подивились на мене! — вигукнув утікач, коли, випивши воду й знову закутавшись у шубу, він з підозрою втупив погляд у генерала. — Я пропав! Вони вже йдуть, вони близько!
— Я нічого не чую, — сказав генерал.
— Вам нема потреби дослуховуватися — не те що мені.
— Ви весь у крові. Ви що, билися на дуелі? — спитав генерал, стривожено роздивляючись червоні плями, які розповзалися на одежі незнайомця.
— Авжеж, бився на дуелі, — підтвердив той, і його губи скривились у гіркій посмішці.
В цю мить здалеку долинув тупіт копит — кілька коней мчали галопом; але ці звуки були слабкі, як перші проблиски світанку. Своїм досвідченим вухом генерал уловив, що скакають вимуштрувані кавалерійські коні.
— Це жандарми, — сказав він.
Він подивився на свого бранця так, ніби хотів розвіяти сумніви, які, певне, навіяв йому своєю мимовільною нескромністю, взяв свічку і повернувся до їдальні. Щойно він поклав ключ від мансарди на камін, як цокіт копит почувся виразніше; він наближався до будинку з такою швидкістю, що генерал здригнувся. І справді, через мить коні зупинилися біля під'їзду. Один з вершників, перемовившись із товаришами, спішився й гучно постукав. Генералові довелося піти відчинити двері. Побачивши шістьох жандармів у капелюхах із срібними галунами, які блищали в місячному світлі, він не зміг опанувати внутрішньої тривоги.
— Ваша ясновельможносте, — звернувся до нього бригадир, — ви не чули, не пробігав тут хтось недавно в напрямку до застави?
— До застави? Ні, не чув.
— Ви нікому не відчиняли двері?
— Ви що, думаєте, я завжди сам відчиняю двері?
— Але даруйте, генерале, мені здалося…
— Та ви жартуєте зі мною! — гнівно вигукнув маркіз. — Як ви смієте?
— Та ми нічого, ваша ясновельможносте, — смиренно провадив бригадир. — Пробачте нас за надмірну старанність. Ми добре знаємо, що пер Франції не впустить уночі вбивцю в дім, але ми хотіли дістати деякі відомості…
— Убивцю! — вигукнув генерал. — І кого ж він…
— Щойно зарубали сокирою барона де Моні, — пояснив жандарм. — Але вбивцю розшукають. Ми певні, що він десь поблизу, і ми влаштуємо на нього облаву. Прошу пробачення, генерале.
Жандарм сказав це, уже сідаючи на коня, і, на щастя, не міг бачити маркізове обличчя. Бригадир звик робити всілякі припущення і напевне запідозрив би щось не те, якби побачив це відкрите обличчя, на якому відбивалися всі порухи душі.
— А хто вбивця, відомо? — запитав генерал.
— Ні, — відповів вершник. — У шухляді письмового столу було багато золота й банкових білетів, але він нічого не взяв.
— Отже, це помста, — сказав генерал.
— Мстити старому дідові? Ні, ні, грабіжникові просто щось перешкодило.
І жандарм пустив коня навздогін своїм супутникам, які були вже далеко. Генерал стояв як громом прибитий — і не дивно. Незабаром він почув, що повертаються його слуги. Вони завзято про щось сперечалися — їхні голоси долинали від перехрестя, де дорога завертала на Монтрей. Коли вони прийшли, генерал люто на них накинувся — йому треба було вилити свій гнів. Від громових перекотів його голосу двигтів весь дім. Та він відразу вгамувався, коли камердинер, найсміливіший і найкмітливіший із слуг, пояснив, що вони запізнилися не з своєї вини; мовляв, біля застави їх затримали жандарми та агенти поліції, що розшукують якогось убивцю. Генерал замовк. Камердинерові слова нагадали йому, в якому безглуздому становищі він опинився, і він сухо звелів слугам негайно вкладатися спати, а вони були вкрай здивовані, що він так легко повірив вигадці свого камердинера.
Та тим часом, як у дворі відбувалися ці події, випадок, на перший погляд малозначущий, змінив становище інших учасників цієї драми. Тільки-но маркіз вийшов, як його дружина, що поглядала то на ключ від мансарди, то на Елену, нахилилася до дочки і сказала впівголоса:
— Елено, батько залишив ключ на каміні.
Дівчина підвела голову й боязко поглянула на матір, чиї очі горіли цікавістю.
— Ну то й що, мамо? — спантеличено запитала вона.
— Мені хотілося б знати, що робиться нагорі. Там ніхто досі й не ворухнувся — невже справді в мансарді хтось є? Сходи поглянь…
— Я? — злякано перепитала дівчина.
— Ти боїшся?
— Ні, мамо, але мені вчулися там чоловічі кроки.
— Якби я могла піти сама, я не стала б просити про це вас, Елено, — з холодною погордою заявила мати. — Якщо батько повернеться й не побачить мене, він напевне поцікавиться, де я, а вашої відсутності він не помітить.