Вони водночас нахилилися, щоб краще роздивитися фантастичний пейзаж, який виник у небі: засніжені простори, льодовики, сірі тіні, що лежали на скелях химерно окреслених гір. То була одна з тих скороминущих картин з різкими переходами від червоно-полум'яних до чорних тонів, які надають небу незрівнянної і поетичної краси; чудова запона, за якою народжується сонце, прекрасний саван, кутаючись у який, воно відходить. Волосся Жюлі залоскотало щоку Ванденеса; вона відчула цей легкий доторк і здригнулася, а він здригнувся ще сильніше — обоє досягли того незбагненного душевного стану, коли тиша так загострює чуття, що найменша дрібничка доводить до сліз і наповнює серце смутком, якщо воно скніє в журбі, або ж переповнює його невимовною втіхою, якщо воно тріпоче від кохання. Жюлі майже несамохіть потисла руку своєму другові. Цей виразний потиск надав сміливості боязкому закоханому. Радість від теперішнього і надії на майбутнє — все вилилось у хвилювання першої ласки, сором'язливого, невинного поцілунку, який Жюлі дозволила Шарлеві, підставивши йому щоку. Чим стриманішою була ця ласка, тим непередбаченішими, небезпечнішими мали стати її наслідки. На їхнє спільне лихо, в ній не було найменшої фальші. То побралися дві прекрасні душі, розділені законом, але поєднані всіма силами спокуси, які існують у природі. В цю мить увійшов генерал д'Еглемон.
— Змінився уряд, — оголосив він. — Ваш дядько — один з міністрів нового кабінету. Отже, ви маєте тепер усі можливості стати послом, Ванденес.
Шарль і Жюлі почервоніли й переглянулися. Почуття ніяковості поєднало їх ще тісніше. Вони подумали про одне й те саме, водночас відчули докори сумління. Однаково страшні й нерозривні узи зв'язують двох душогубів, які щойно вбили людину, і двох закоханих, винних у поцілунку. Треба було щось відповісти маркізові.
— Мені вже не хочеться виїздити з Парижа, — сказав Шарль де Ванденес.
— Ми знаємо, чому, — зауважив генерал з тим лукавим виразом, який з'являється в людини, коли вона розкриває чужу таємницю. — Ви не хочете розлучатися з дядьком, щоб вас оголосили спадкоємцем його перства.
Маркіза швидко пішла до себе в кімнату, переповнена зневагою до чоловіка.
"Який же він дурний!" — подумала вона.
IV. Перст божий
Між Італійською і Тюремною заставами, з внутрішнього бульвару, що веде до Ботанічного саду, відкривається панорама, яка може вкинути в захват і художника, і мандрівника, знайомого з найчудовішими краєвидами. Якщо ви підійметеся на невисокий пагорок, де бульвар, затінений густолистими деревами, завертає, мов зелена лісова дорога, прегарна і оповита тишею, ви побачите під самими своїми ногами глибоку долину, з будівлями, схожими на сільські хатини, де-не-де вкриту рослинністю, зрошену каламутними водами Б'єври, яку ще називають річкою Гобеленів. На протилежному схилі долини скупчилися тисячі дахів, під якими скніють злидні передмістя Сен-Марсо. Величний купол Пантеону, потьмяніла і сумовита баня церкви Валь-де-Грас гордо височіють над цілим містом, що розташоване амфітеатром, чиї мальовничі уступи змережані покрученими вулицями. Звідси ці два архітектурні пам'ятники здаються величезними; поруч із ними маліють не лише ветхі будиночки, а й найвищі тополі, які ростуть у долині. Ліворуч видно Обсерваторію, схожу на чорний кощавий привид — крізь її галереї та вікна струменить світло, малюючи дивовижні фантастичні візерунки. Далі, між голубими будівлями Люксембурзького палацу і сірими вежами церкви Сен-Сюльпіс, мерехтить величний ліхтар Дому Інвалідів{26}. Коли дивитися звідси, обриси будівель зливаються з листям, з тінями, які залежать від примхливого настрою неба, що безперервно змінює колір, гру світла, вигляд. Удалині громадяться будинки, а навколо вас розгойдуються віти і тріпоче листя дерев, звиваються стежки. Праворуч, ніби широкий виріз у цьому неповторному пейзажі, біліє довга стрічка каналу Святого Мартіна, обкладеного червонястим каменем, обсадженого липами, з гамазеями по берегах, спорудженими в чисто римському стилі. Там, на задньому плані, окутані туманом Бельвільські пагорби, покриті будинками й вітряками, зливаються з обрисами хмар. Одначе існує ціле місто, якого ви не бачите, місто сховане між рядами дахів, що обрамляють долину, та обрієм, туманним, наче спогади дитинства, величезний квартал, що загубився, мов у проваллі, між покрівлями лікарні для вбогих і високою огорожею Східного кладовища, між стражданням і смертю. Звідти долинає глухий шум, схожий на гуркіт океану, що б'ється об скелі; він мовби повідомляє: "Я тут!" А тільки-но сонце заллє цей куточок Парижа потоками світла, очистить і пом'якшить його лінії; тільки-но воно спалахне там і там у шибках вікон, розсіється по черепичних дахах, загориться в позолочених хрестах, вибілить стіни й перетворить повітря на прозоре марево; тільки-но воно утворить мальовничі візерунки світлотіней; тільки-но небо заголубіє, а земля замерехтить блискітками; тільки-но заговорять дзвони церков, — і перед вашим зачарованим поглядом виникне феєрична картина, яка ніколи не зітреться у вашій уяві і якою ви захоплюватиметесь, милуватиметеся, як і чудовими краєвидами Неаполя, Стамбула або Флоріди. Невиразні хори звуків зливаються в досконалу гармонію. Там і гудіння морського натовпу, і мелодія поетичного усамітнення, там і голос мільйона створінь, і голос Бога. Там столиця, що уже впокоїлася вічним сном і тепер спочиває під стрункими кипарисами Пер-Лашеза.
Одного весняного ранку, о тій годині, коли сонце осявало цей краєвид у всій його красі, я милувався ним, прихилившись до великого в'яза, що підставляв вітрові свої жовті квіти. І споглядаючи ці розкішні, ці величні картини, я сумно міркував про те, як зневажливо ставимося ми — і навіть у книжках — до своєї країни. Я проклинав нікчемних багатіїв, які, переситившись нашою прекрасною Францією, купують за своє золото право гордувати батьківщиною і гасають по Італії, роздивляючись у лорнет краєвиди, які давно стали банальними. Я з любов'ю дивився на сучасний Париж, я мріяв, коли раптом звук поцілунку порушив мою самотність і сполохав мої філософські роздуми. На бічній алеї, що звивалася над урвищем, під яким дзюркотіла річка, за мостом Гобеленів я побачив жінку, ще досить молоду, вдягнену з елегантною простотою; її ніжне обличчя мовби віддзеркалювало радість життя, яка освітлювала весь краєвид. Вродливий молодик поставив на землю хлопчика, — гарнішого було годі собі уявити, — і я досі не знаю, кому дістався поцілунок, звук якого я почув, — матері чи дитині. Одне почуття, палке й ніжне, сяяло в очах і в усмішці чоловіка та жінки, пожвавлювало їхні рухи. В чудесному пориві наблизилися вони одне до одного, їхні руки сплелися поквапно й радісно, і так були вони захоплені собою, що навіть не помітили моєї присутності.