"Це було б почуття без меж, — думав він, виходячи від неї, — а листування з такою жінкою стомило б і якого-небудь шанолюбного помічника столоначальника. І все ж таки, якби я захотів…"
Фатальне "якби я захотів" завжди губить людей самовпевнених. У Франції самолюбство штовхає до пристрасті. Шарль знову відвідав маркізу д'Еглемон, і йому здалося, що їй приємне його товариство. Замість того, щоб бездумно віддатися щастю кохання, йому заманулося зіграти подвійну роль. Він спробував прикинутися нестямно закоханим, потім холоднокровно дослідити, як розвивається ця інтрига, тобто домагатися кохання і водночас залишитися дипломатом. Але Ванденес був молодий, великодушний, і ця гра закінчилася тим, що він справді закохався до нестями, бо, прикидалася маркіза чи поводилася природно, вона завжди зберігала над ним перевагу. Щоразу, виходячи від пані д'Еглемон, Шарль відчував недовіру, піддавав нещадному аналізу кожен порух її душі, й це вбивало його власні почуття.
"Сьогодні, — міркував він після третього візиту, — вона дала мені зрозуміти, що дуже нещаслива й самотня, що тільки дочка прив'язує її до життя. Досі вона не ремствуючи скорялася своїй долі. Але ж я не брат їй, не духівник, чому вона звіряється мені у своїх печалях? Вона в мене закохана".
Через два дні, їдучи від неї додому, він накинувся на сучасні звичаї.
"Кохання віддзеркалює свою епоху. В 1822 році воно перейшло в царину теорії. Його вже не доводять, як колись, на ділі, про нього сперечаються, розбалакують, виголошують промови з трибун. Жінки звели усе до трьох прийомів. Спочатку вони сумніваються в нашому почутті, запевняють, ніби ми не здатні кохати так, як вони. Кокетство! От і маркіза сьогодні кинула мені справжній виклик. Потім вони вдають із себе нещасливих, щоб пробудити нашу природжену великодушність або наше самолюбство. Хіба для молодого чоловіка не похвально втішити велику страдницю? І, нарешті, всі вони схибнулися на манії непорочності. Маркіза, либонь, думає, що я вважаю її за незайману дівчину. Моя довірливість дає їй у руки неабиякий козир".
Та одного дня, вичерпавши всі свої підозри, Шарль запитав себе: "А що як маркіза щира? Чи можливо розігрувати такі страждання? Навіщо їй удавати з себе смиренну скромницю?" Адже маркіза жила в глибокій самотині, в тиші, поринувши у свої переживання, про які Шарль міг лише здогадуватися з тону її стриманих зауважень. Відтоді Ванденес почав ставитися до пані д'Еглемон з палким співчуттям. Та одного разу, йдучи на звичне побачення, які вже стали необхідними їм обом, о годині, визначеній ними обома підсвідомо, Ванденес усе ж таки подумав, що маркіза скорше лукава, аніж правдива, і його остання думка була: "А все ж таки вона дуже хитра". Він увійшов і побачив, що пані д'Еглемон сидить у своїй улюбленій позі, від якої віяло глибоким смутком. Не зворухнувшись, вона підвела очі й кинула на нього той виразний погляд, який у жінок схожий на усмішку. Обличчя маркізи виражало довіру, щиру дружбу та аж ніяк не любов. Шарль сів. Він не міг заговорити, його хвилювали почуття, які годі передати словами.
— Що з вами? — спитала вона лагідним голосом.
— Нічого. Втім, я думаю про одну річ, яка анітрохи вас не цікавить.
— Про що ж ви думаєте?
— Та… Конгрес уже закінчився.
— Он як! А вам що, треба було поїхати на конгрес?
Пряма відповідь була б найкрасномовнішим, найвитонченішим признанням, але Шарль промовчав. Від усього вигляду пані д'Еглемон віяло щирою дружбою, яка розбивала всі його розрахунки та марнославні надії на любов, усі підозри дипломата. Маркіза не знала або вдавала, ніби не знає про його закоханість, і, коли збентежений Шарль зібрався з думками, він мусив признатися собі, що жоден його вчинок, жодне слово не дали підстав цій жінці думати інакше. Весь той вечір маркіза була з Ванденесом така, як і завжди: проста, приязна, щира у своєму горі, щаслива, що в неї є тепер друг, горда, що знайшла близьку, споріднену душу; про більше вона й не мріяла, навіть припустити не могла, щоб жінка двічі піддалася чарам кохання; а вона вже спізнала колись любов і досі берегла її на дні свого пораненого серця; вона не уявляла собі, щоб жінка могла двічі втратити голову від щастя, бо вона вірила не тільки в розум, а й у душу; і кохання для неї було не просто спокусою, а почуттям високої духовності. Того вечора Шарль знову перетворився на закоханого юнака, він підпав під вплив цієї сильної натури й захотів, щоб маркіза втаємничила його в усі сумні подробиці свого життя, яке склалося невдало радше з волі випадку, аніж через помилку. Коли він спитав, чому вона сьогодні така сумна, — а смуток надавав її красі особливого чару, — пані д'Еглемон підвела очі на свого друга, і цей глибокий погляд став ніби печаттю, що скріпила врочисту угоду.
— Ніколи не ставте мені таких запитань, — сказала вона. — В цей день три роки тому помер чоловік, який мене любив, єдиний чоловік на світі, задля якого я пожертвувала б навіть честю, і помер він, щоб захистити моє добре ім'я. Урвалося молоде, чисте кохання, сповнене ілюзій. Я теж кохала його — і то була неповторна фатальна пристрасть. Але я була вже заміжня — мене причарував нікчема з приємною зовнішністю. Отак і гинуть молоді дівчата. В заміжжі я поступово зневірилася у всіх своїх надіях. І тепер я не маю ні щастя, узаконеного шлюбом, ні того щастя, яке називають злочинним, — отже, справжнього щастя я так і не знала. В мене нічого не лишилося в житті. Отож якщо я не вмерла, то повинна принаймні берегти вірність спогадам.
Кажучи це, вона не заплакала, а тільки опустила очі й злегка заломила пальці, за звичкою переплівши їх. Вона говорила стримано, але в її голосі звучав глибокий розпач — таким же глибоким, було, мабуть, і її кохання — і в Шарля не лишилося найменшої надії. Її трагічне життя, про яке вона розповіла в кількох словах, промовисто заломивши пальці, невтішне горе цієї тендітної жінки, безодня розпачу в прегарній голівці, нарешті три роки скорботи, сліз і жалоби зачарували Ванденеса; він мовчки сидів біля цієї величної, шляхетної жінки, і сам собі здавався нікчемою; він уже не милувався її зовнішністю, її витонченою, довершеною красою, а бачив тільки її душу, вразливу й шляхетну душу. Нарешті він зустрів ідеальне створіння, яке бачать у своїх нездійсненних мріях, яке палко кличуть ті, для кого усе життя в коханні; вони шукають його уперто й нестямно і часто помирають, так і не навтішавшися своїм омріяним скарбом.