В чому її вина? Вини ніякої немає. Була звичайна жінка, яких повний світ. Мала свої плани, свої розрахунки. Чи винна була в тому, що її обрав за об'єкт свого "невиплаканого серця" Франко? — ні... Знову декілька фраз з передмови до "Зів'ялого листя": "Я вирозумів лиш стільки, що небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй потрібний), а потім мучився своєю любов'ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж". От і все. Але чому, чому він говорив про свою любов до Ольги Рошкевич всім? Гордився цією своєю першою світлою любов'ю. Не приховував перед ніким, чим зобов'язаний цій жінці... Чому мовчав про Юзефу Дзвонковську і чому взагалі так боявся вимовити ім'я Целіни? Боявся загального міщанського осудження, отого награного пуританізму, громадської опінії? О, коли б можна було його зрозуміти... Чому, нарешті, про них, про Ольгу, Юзефу і Целіну, він так майже байдуже оповів в листі до А. Кримського?
6 вересня 1889 року на клаптику паперу, який потім ледве можна було прочитати, він напише сонет:
Ні, не любив на світі я нікого,
Ось до чого додумавсь ум болющий,
І серце, мов слимак в шкарлющі,
Не корчилось від дотику живого.
Я навіть не любив себе самого, —
Занадто ясно погляд невсипущий
Глядів у той темний кут душі най (...),
Де глупоти і підлоти так много.
Лиш привиди, а не живі істоти
В житті любив я і за ними йшов.
Слова без змісту, руки без роботи.
І от вони живу зіссали кров
Із серця мого і обдерту, в сльоти
І студінь вигнали мою любов.
Він не відшліфує цю поезію, не знайде відповідного слова і так залишить незакінченим вірш. Що це? Хотів сам відповісти на питання, яке так мучило його? Хотів розібратись в самому собі? Хотів покінчити з примарам'л і знову з розв'язаними руками кинутись у бій? Коли б міг це так легко зробити...
Знайти відповідь у "Зів'ялому листі"? Це неймовірно... Розгорніть попіл із зотлілого листя і в тихому шарудінні знайдіть тиху скаргу:
Я не тебе люблю, о ні.
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лелію...
"О ні", можна повторити за ним, тут нічого немає зів'ялого. Тут кожен листочок береже красу давнього розквітлого гаю, що видавався раєм на землі. Правда, контури тих листочків знищені, обпалені любов'ю, — і хіба не від цього горе ще більше? Він сам признавався, що саме це горе не зміг втопити в широкім-глибокім морі, бо вже в криниці, значно меншій від того моря, на дні, йому вигравала зірниця, далека, небесна, недосяжна. Хіба у цьому всьому читача не може вразити, що всі ці порівняння, метафори, епітети, той стан вразливості вже десь промелькнув, вже десь був зафіксований. Навіть більше — цей весь арсенал ніби звідкільсь примандрував і осів тут, в тих віршах, вже опорожнений, опустілий, зболений... Так, це вже було. Було в отих листах, що писались до Ольги Рошкевич, в тих віршах і перекладах, зроблених для неї. То він, Іван Франко, колись присягався Ользі, що він сильний, що витримає все на світі, але стане безпомічним, коли побачить її горе, її сльози:
Лиш коли на те личко чудове
Ляже хмарою жалісна туга,
І болюще дрожання нервове
Ті усточка зціпить, як шаруга,
І докір десь у горлі пропаде,
І в знесиллі опустяться руки,
І благає підмоги, поради
Прошибаючий погляд розлуки,
Отоді мое сердце стискав,
Мов кліщами, холодна тривога...
Чи оця пристрасть тепер не розгорілась від того, що колись давно, "в дні юності", як писав у одному вірші, він побачив, як йому здавалось, щастя. Потім він вперго шукав його знову. А його не було. І от тепер воно знову промайнуло перед ним казковим корабликом з пурпуровими вітрилами. Він кинувся, але виявилось, що все це лише примара, ілюзія. Ця ілюзія ще більше загострила його біль, нагадала про "дні юності", нагадала про все те, що було дороге та болюче для нього. Він не знав, як втишити цей біль. Він навіть сам собі не зміг дати відповіді на питання, чи любов є добром, чи злом. Не міг. Він любив і був людиною. Його любов, котра народилась колись давно в маленькому, закинутому в горах Лолині, промайнула холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб весь біль, муки, радість, горіння вселити в особу Целіни Зигмунтовської. Чи вина її в цьому?
Частина четверта
ЖІНКА, КОТРА БУЛА ПОРУЧ..
1
"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш".
(З листа І. Я. Франка до А. Ю. Кримського)
Тільки взимку 1885 року Іван Франко зумів уперше вибратись до Києва. "Давно вже я збирався і гаряче бажав звидіти Україну і Київ", — писав він у листі О. Кониському. Основною метою поїздки було "склонити тамошніх людей, щоби допомогли заснувати часопис літературний. Головна користь з тої поїздки була та, що я пізнав людей; щодо часопису, то небагато вийшло добра. Кияни згодилися дати ледве 500 руб. на перший рік, та й то по частям. І справді, мені прислано руб. 300, але до часопису не прийшло".
Мова про такий часопис велась з тих пір, відколи указом 1876 року царський уряд заборонив українську мову, і, таким чином, українські письменники були позбавлені друкованого органу. Кияни розуміли, що організація часопису можлива тільки за межами дії царської Росії, а тому більшість українських письменників та діячів культури, що на той час згрупувались навколо київської "Громади", культурно-освітньої організації ліберально-буржуазного напрямку, звернули свої погляди на Львів, як один з найбільших центрів української культури. В свою чергу Іван Франко та його однодумці теж були зацікавлені в своєму журналі, де можна було б друкувати правдиві реалістичні твори. Але для цього потрібні були гроші, яких у Франка не було. Саме за цим і звернувся до киян. У Київ Франко поїхав сам, а не з групою галичан, як стверджують у своїх спогадах кияни. Зупинився Франко в пансіонаті "Минеральные воды", власником якого був Володимир Качала, знайомий О. Кониського, до якого фактично і їхав Іван Франко. Володимир Качала був галичанином, закінчив Віденський політехнічний інститут, досконало вивчив цукроварну справу, а тому його до Києва на свої заводи запросив відомий фабрикант Терещенко. На цьому ж заводі, де директором Володимир Качала, на посаді хіміка працює шкільний товариш Франка Гладилович, через якого київська "Громада" підтримувала зв'язок з Галичиною. Дякуючи Кониському та Гладиловичу, Франко замешкав у пансіонаті разом із Сергієм Киричинським, який після закінчення Тернопільської гімназії тепер вчився у Київському університеті на медичному факультеті. Йому дорого обійшлося знайомство ч Франком. У 1886 році у нього було проведено обшуг, знайдено празьке видання "Кобзаря" Т. Шевченка, вчинено допит про зв'язки з Іваном Франком та іншими прогресивними людьми, — і молодому медику було відмовлено залишитись працювати викладачем у Києві. Уряд вважав, що краще буде для Сергія, коли він попрацює десь на провінції, а тому направив його земським лікарем у глухі села Чернігівщини, де незабаром Сергій, підірвавши здоров'я, вмирає.