Стара жінка, як заворожена, підводилась зі свого місця за столом і, велика, завжди проста і маєстатична, йшла назустріч тій, що наближалась.
"О, пані Зигмунтовська!.. — тихо промовила прибула і простягнула на вітання руку. — Як же ви постаріли!"
"Так, життя не щадило нас, пані Франкова, обидві ми не ті вже, що колись". Тепер вони сиділи поруч... Ця драматична зустріч перебила інтерв'ю, що його ми мали з Целіною Журовською-Зигмунтовською для праці про Івана Франка.
"Що сталося з вашою хатою в Криворівні?" — запитує Ольга Федорівна.
"В Криворівні? У мене не було там ніякої хати", — здивовано відповідає Целіна.
Обличчя Ольги Федорівни прояснилося:
"А самі ви бували в Криворівні?"
"Ні, я ніколи не була в Криворівні. Це мій син Здіх був там одного літа з паном доктором".
Ольга Федорівна схоплюється з місця: "Я зараз угощу вас чаєм, пані Зигмунтовська, сидіть, сидіть, я за хвилину вернуся".
І пані Целіна знову зосталась з нами. Вона бере в руки, нервово крутить у пальцях рисунок прекрасної жіночої голівки, що лежить тут на столі.
"Відки він?"
"Це було після поштового іспиту, тоді випало було мені трохи волосся і мусила його втяти. Відсіля ці кучері... — каже пані Целіна. — Один знайомий нарисував мене в альбомі, і я видерла картку".
Дивлюсь на цей профіль і порівнюю його з оригіналом: ті самі риси, той самий тонкий, трохи загнутий ніс, те саме енергійне підборіддя. Тільки очі, хоч у тій самій оправі, помутніли вже і уста, такі прекрасно закроєні на портретику, сьогодні сухі, старечі уста.
...Але входить Ольга Федорівна, несучи перед собою тацю з чаєм і закускою.
"О, вже є чай, прошу пийте! — заохочує Ольга Федорівна, кладучи перед Зигмунтовською пахуче пливо в тонкій порцеляні. І зараз потім одним віддихом: — Мої діти дуже не любили вас, пані Зигмунтовська. Тоді, як я була хвора, а ви управляли господарством в нашому домі. Вони були дуже цим не задоволені".
Срібна ложечка нервово дзвонить об порцеляну, пані Зигмунтовська благальне дивиться на нас, але ми не приходимо з підмогою: пощо відбирати бідній Ользі хоч таку слабку тінь переваги? Та пані Зигмунтовська пошукала в закамарках пам'яті і питає спокійним тоном:
"Правда, пані Франкова, що у вас були близнюки? Я знаю, що були, а мені це заперечують. Бо колись, — це було в часі мого короткого подружнього періоду, — пан Франко написав листа і просив бути кумою вашим дітям. Я сподівалась тоді дитини, тому не могла прийнята запросин".
Сто раз наново переживані події впоздовж цього нікому не потрібного 40-літнього життя удови стають в чергу.
"Це було 96 року, — відповідає Ольга Федорівна. — Хрестили ми тоді дітей, поки віддавали їх у школу. Ні, це були ніякі близнюки. Кумів було щось дві чи три пари. Кумували Кобринська, Коцовська. Прошу, чому не їсьте тістечок?"
Пані Целіна несміливо бере в пальці тістечка — і в тій самій хвилі вона чує:
"А ви забрали нам усі гроші, через вас ми дуже бідні були".
Тістечко випадає з рук Целіни. Вона зривається з місця:
"Я ніколи не брала ніяких грошей від пана Франка, та й за що мала б брати? Як я повдовіла, він писав мені і питав, чи не треба мені підмоги, але я ніколи не просила у нього грошей".
Целіну заспокоюють, саджають на місце. Справді, за що вона могла брати гроші від Франка, якого відкинула, бо він не був брюнетом, не мав "гарного прізвища", ані доброї посади? Від Франка, з яким ніколи не зблизилась, хоч він писав їй і кидав на вітер листівки, зміст яких вона вивчила напам'ять пізніше, коли довідалась про ціну його словам. Тепер це була постаріла краса, що манила Франка бачити за нею виплід власної фантазії, уяви. їй зараз вірять. Але так само легко вірить їй Ольга Франко і рада скинути з серця ще один болючий здогад, який зродився колись у Києві, де вона вперше почула від сестри, ким була для Франка ота чарівна маніпулянтка, що її колись показав Франко за поштовою перегородкою.
Тепер вона сміється, нагадавши щось, і говорить до Целіни:
"Пам'ятаєте, як я налякалася, що ви хочете мене зарізати?"
Пані Целіна сміється теж і розповідає, як колись до неї зайшла Ольга Франко, а вона чистила картоплю великим кухонним ножем. Ольга тоді злякалась..."
Це літературно оброблені спогади. Свідком зустрічей Ольги Франко з Целіною Зигмунтовською в ті часи була і теперішня працівниця музею С. М. Дутко, та сама Дутко, яка сама одна врятувала музей Франка під час бомбардування Львова на початку війни і зберегла важливі експонати в часи окупації. Ці зустрічі, твердить С. М. Дутко, надовго виводили зі спокою Ольгу Франко.
З котрогось дня вона чекає її приходу знов. Целіна не приходить. Ольга не може дочекатись. Так потрібно багато з'ясувати, заспокоїти душу. Інколи, чекаючи на неї, Ольга виходить з хати, сідає на терасу, цегляний підмурівок паркану, і чекає. Там з-за згину вулиці має показатись Зигмунтовська... Осінь така щедра. В повітрі бабине літо... Легенький вітер гонить його між трави, дерева. Змішує з опалим листям. Листок з клена летить тихо, кружляє, а потім падає. Десь палять вогнища. Дим робить все навколо якимсь мрійливим, спокійним. Так, як тоді в ту осінь, коли вони познайомились з Ольгою Рошкевич.
Ах, скільки опалого листя... Вітерець ворушить її посивіле волосся. Так добре... Вона сидить і ніби дрімає. Думки перебивають думки.
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що хтось плаче і схлинув гірко...
Цю пісню співає тепер часто. Схоплюється, витирає сльози, що такі неслухняні і заступають від білого світу очі. Чому не йде Целіна? Чому?
Якось, не дочекавшись, попросить її адресу. Повертається щаслива і розповідає, що пила з Целіною чай, говорили про Франка...
Невідомо, коли померла Целіна Зигмунтовська. Не збереглось ніяких документів. Працівники музею зафіксували, що з певного часу Целіна перестала приходити до музею, і аж потім вони довідались, що вона померла весною 1941 року, зламана паралічем. Дружина Петра Франка стверджує, що жила останній час Целіна Зигмунтовська в Брюховичах під Львовом. Цьому перечать записи працівників музею 1940 року. Вже надто часто відвідує музей старенька Целіна Зигмунтовська, в гості до неї ходить Ольга Франко. С. М. Дутко твердить, що саме а цей час Целіна Зигмунтовська жила поруч: вул. Франка, 120. Крім цього свідчення, інших доказів немає. Цілком ймовірно, що жила Целіна Зигмунтовська недалеко від Франка, а потім, отримавши будиночок у Брюховичах, перенеслась жити туди, де і померла.