Вранці знову пустилися в путь. І знову високо над ними летіли дикі гуси, і їхній крик був такий розпачливий, наче зима гналася за ними також на крилах і ось-ось могла наздогнати. Потім бачили зграю журавлів, і їхній ватаг краяв повітря впевнено й працьовито, ведучи за собою весь ключ. Але й гуси, і журавлі обігнали голубів, бо голуби, побачивши внизу під собою поле, опустились на стерню. Визбирували зерно, лущили потемнілі від негоди колоски і, наївшись, далі вже не полетіли, а сховалися на ніч у скирті житньої соломи. Й опівночі чули, як повітря над ними озивається пташиними скриками, бо переліт із заходом сонця не припинявся, але турманів кликали ближчі краї, попереду не лежала дорога через моря й чужі країни, тому вони не поспішали. Не звиклі до великих перельотів, набиралися сили, щоб зранку знову летіти далі.
На третій чи на четвертий день ополудні опинились на околиці великого села. Покружляли над садками та над дерев'яними хатами, а потім пристали до чималого голубиного гурту, що ширяв на волі. їх прийняли до зграї, наче своїх, і коли всі посідали на подвір'ї, то підстаркуватий дядько, з одним порожнім рукавом, нагодував "їх кришками. Турмани перемішалися зі зграєю, але господар одразу впізнав чужих і визначив, що, вони, мабуть, прилетіли здалеку, бо такі у'їхній місцевості не водились. Турмани надумали вже летіти далі, та було пізно. Вони залишились у гурті, разом з усіма, і господар зачинив їх у голубник, думаючи, що це припутні, які зможуть прижитись у нього. Добре було турманам у голубнику, але на світанку їх покликала дорога, покликало небо — і вони розпрощалися з привітною зграєю та з гостинним господарем.
Долали високі, густі бори, де не проглядало жодної галявини, на яку можна б сісти й перепочити. Пролітали над широкими озерами, що простилались від обрію до обрію, погойдуючи на хвилях сірий спокій. Поминали великі міста, де було багато голубів і, опустившись на вулиці чи на площі, турмани губилися поміж них, нічим не відрізнялись од постійних жителів міста, які не пускалися в далекі мандри й не зазнали ніяких труднощів. Вони ще не раз ночували на берегах річок, у полях, на дахах будинків, де на них чатували несподіванки, де на них чигала іноді смерть, але трималися купи, й це допомогло їм здолати усе. їх прибивали до землі вітри й негода, їхні тіла вночі дубіли від холоду, а крила вдень знемагали від утоми, проте вони все летіли й летіли, і ніщо не могло зупинити їх. І вже в кінці дороги, звиклі до труднощів, вони летіли майже без перепочинку,— три турмани, три вірні птиці, запалені спільним бажанням...
Зінько Страх ізвечора готував уроки, а потім перед сном, як завжди, слухав радіо. Крутив ручку настройки, обминаючи центральні радіостанції, які передавали в такий час музику або ж останні вісті, і на коротких хвилях шукав потріскування морзянки, довго намацував крізь непевне бриніння чоловічий голос — і таки намацав. "Пришліть харчі й медикаменти, переходжу на прийом, переходжу на прийом",— увірвалося раптом у їхню хату, і батько в сусідній кімнаті засовався на ліжку. Деякий час ефір гув напруженим мовчанням, а потім знову той самий голос, різкий і швидкий, повторив: "Пришліть харчі й медикаменти, переходжу на прийом". Зінькові пощастило ще натрапити на голос радіоаматора з їхнього районного містечка, він про щось запитував у свого київського товариша, але тут у кімнату зайшов батько й сказав:
— Ти спатимеш сьогодні чи ні? Завтра зранку до школи... Тільки засіріло надворі, як Зінько кинувся годувати своїх
голубів. Птахи спурхували з хліва, били себе по боках крильми, колами походжали одне навколо другого. Були такі лагідні, такі ласкаві, що кожного хотілося взяти в руки й притулити до щоки.
— Гулі, гулі, іулі,— півголосом скликав їх Зінько, і очі його грали захопленням, й коли один сивий злетів над хатою, то й Зінькові кортіло з ним злетіти.
Вийшла мати до корови, кинула:
— Такі вони тлусті, чом би й не зарізати на смаженю? Зінько знав, що вона жартує, проте не втримався, щоб не
відрізати:
— Ножа ще на них нема!
Тільки це сказав, як три чужі голуби сіли на хлівець, потанцювали трохи на гребені, а потім плавно попливли до іурту, що кипів на подвір'ї. Зінько спершу подумав, що то чужаки, які чи дуже зголодніли, чи від своєї зграї відбились. Та й почав приглядатись, чи не впізнає, бува, звідки хоча б вони, з якого кутка. І зразу ж закричав:
— Батьку! Мамо! Наші турмани вернулись!
І батько, і мати спочатку сказали, що то чужі, що в них ніколи таких не було, нехай лишень придивиться краще. Вони порівнювали трьох схудлих турманів із тими, що далі їхнього кутка в селі нікуди не літали,— й не признавали їх.
— Наші! Наші! — радів Зінько, не слухаючи батька й матері.— Це Прокіп їх послав. Там і записка має бути.
Турмани не боялися йти до його рук, але записки в жодного з них не виявилось.
— Неодмінно була,— стояв на своєму Зінько.— Тільки летіти далеко, заіубилась у дорозі.
Коли про те, що повернулись голуби від Прокопа, довідалася сусідська Груня, то вона кілька день наглядала за Зінь-ковою зграєю. І одного разу, коли поблизу нікого не було, половила тих турманів, кожного старанно обстежила, ніби вважала, що та записка, яку неодмінно мав послати Прокіп, не кожному дається до рук. Проте й вона не знайшла. А тому вирішила, що, мабуть, таки загубили Прокопів лист турмани, бо з такого далекого світу летіли, що хіба не загубиш?