Коли вона йшла в палац, то думала, що наслідник Тутті буде їй осоружним, чимось таким, як знатна стара жінка, тільки з довгим і тонким язиком малинового кольору, бридким і завжди висолопленим.
Але ніякої огиди вона не відчула. Скоріше їй було приємно, що вона його побачила. Вона дивилася на нього веселими сірими очима.
— Це ти, лялько? — спитав наслідник Тутті, простягуючи руку.
"Що ж мені робити? — злякалася Суок. — Хіба ляльки розмовляють? Ой, мене не попередили!.. Я не знаю, як поводилася та лялька, яку зарубали гвардійці…"
Але на допомогу поспішив доктор Гаспар.
— Пане насліднику, — сказав він урочисто, — я вилікував вашу ляльку. Як бачите, я не тільки повернув їй життя, але й зробив це життя ще чудовішим. Лялька, безперечно, стала гарнішою, має нову прекрасну сукню, і найголовніше — я навчив вашу ляльку розмовляти, складати пісеньки і танцювати.
— Яке щастя! — тихо сказав наслідник.
"Час діяти", — вирішила Суок.
І тут маленька актриса з балаганчика дядечка Брізака виступила в першому дебюті на новій сцені.
Цією сценою був головний палацовий зал. А глядачів зібралося багато. Вони юрмилися з усіх боків: на горішніх сходах, у проходах, на хорах. Вони лізли з круглих вікон, переповнювали балкони, вилазили на колони, щоб краще бачити й чути.
Багато голів і спин, найрізноманітніших барв і кольорів, горіло в яскравому сонячному освітленні.
Суок бачила обличчя, які дивилися на неї, широко посміхаючись.
Кухарі з розчепіреними п'ятірнями, з яких, неначе клей з гілок, стікали червоні солодкі соки або коричневі і жирні соуси; міністри в барвистих вишитих мундирах, наче мавпи зодягнуті півнями; маленькі пухлі музиканти у вузьких фраках; придворні дами й кавалери, горбаті лікарі, довгоносі вчені, патлаті скороходи; челядь, зодягнута не гірше з міністрів. Вся ця маса ліпилася до всього, до чого можна було приліпитися.
І всі мовчали. Всі, затамувавши подих, дивилися на маленьке рожеве створіння, яке спокійно і з великою гідністю дванадцятирічної дівчинки зустрічало цю сотню поглядів. Вона зовсім не злякалася, не засоромилася. Ці глядачі навряд чи були вимогливіші, ніж ті, на площах, де майже кожного дня виступала Суок. О, то були дуже вимогливі глядачі: роззяви, солдати, актори, школярі, маленькі торговці! І тих Суок не боялася. А вони казали: "Суок — найкраща актриса в світі…" І кидали на її килимок останню дрібну монету. А за таку маленьку монету можна було б купити пиріжка з печінкою, який заміняв бідній людині і сніданок, і обід, і вечерю.
І от Суок почала розігрувати свою роль ляльки по-справжньому
Вона стулила носки, потім стала навшпиньки, піднесла до обличчя ручки, зігнуті в ліктях, і, ворушачи обома мізинцями на манір китайського мандарина, почала співати пісеньку. При цьому вона похитувала головою в такт мотиву вправо і вліво.
Посміхалася вона кокетливо й лукаво. Але весь час вона старалася, щоб очі її були круглі й широкі, як у всіх ляльок. Вона співала так:
Ось мистецтвом невідомим,
Розпаливши в тиглях жар,
Воскресив мене чудовий
Добрий доктор наш Гаспар.
Подивись: я посміхнулась.
Чуєш ти: зітхнула я…
Знов до мене повернулось
Світле, радісне життя.
Як до тебе я спішила!
Був важкий мій кожен крок.
Я — твоя сестричка мила,
Не забудь ім'я — Суок!
Знову стала я живою,
Легко, весело мені.
Дуже плакав ти за мною –
Це я бачила у сні.
Подивись: сміється личко,
Слухай рідний голосок,
Не забудь ім'я сестрички,
Чарівне ім'я — Суок!
— Суок, — тихо повторив Тутті.
Очі його були налиті сльозами, і тому здавалося, що в нього не два, а чотири ока.
Лялька проспівала пісеньку й зробила реверанс. Зал захоплено зітхнув. Всі заворушилися, закивали головами, зацмокали язиками.
І справді, мелодія пісеньки була прекрасна хоч дещо сумна для такого молодого голосу а сам голос звучав так чудесно, що здавалося — линув із срібного або скляного горла.
— Вона співає, як ангел, — пролунали в тиші слова диригента.
Але пісенька її трохи дивна, — зауважив якийсь сановник, дзенькаючи орденами.
На цьому критика обірвалася. До залу ввійшли Три Товстуни. Скупчення публіки могло видатись їм неприємним — всі кинулися до виходів. Кухар у цій метушні вліпив свою п'ятірню з усім запасом малинового соку в спину якійсь красуні. Красуня заверещала, і при цьому виявилося, що в неї вставна щелепа, бо щелепа випала. Товстий гвардійський капітан наступив на гарну щелепу негарним, грубим чоботом.
Почулося: хрясь, хрясь! — і церемоніймейстер, що десь взявся тут, вилаявся:
— Накидали горіхів! Тріщать під ногами! Неподобство!
Красуня, що загубила щелепу, хотіла закричати і навіть здійняла руки, та де там! — разом із щелепою зник і голос. Вона тільки прошамкала щось незрозуміле.
За хвилину в залі не було сторонніх. Лишилися тільки відповідальні особи.
І от Суок і доктор Гаспар стояли перед Трьома Товстунами.
Не видно було, щоб Три Товстуни були схвильовані вчорашніми подіями. Щойно в парку вони грали у м'яча під наглядом чергового лікаря. Це робилося заради моціону. Вони дуже потомилися. Спітнілі обличчя блищали. Сорочки поприлипали до їхніх спин, і спини ці скидалися на вітрила, роздуті вітром. В одного з них під оком темнів синець у вигляді некрасивої троянди або красивої жаби. Другий Товстун боязко позирав на цю некрасиву троянду.
"Це він загилив йому м'ячем в обличчя і прикрасив його синцем", — подумала Суок.
Потерпілий Товстун грізно сопів. Доктор Гаспар розгублено усміхався. Товстуни мовчки оглянули ляльку. Сяючий вигляд наслідника Тутті навіяв їм добрий настрій.
— Ну-с, — сказав один, — це ви доктор Гаспар Арнері?
Доктор вклонився.
— Ну, як лялька? — спитав другий.
— Вона чудесна! — вигукнув Тутті.
Товстуни ніколи не бачили його таким радісним.
— От і прекрасно! Вона й справді має добрий вигляд…
Перший Товстун витер долонею лоба, люто крякнув і сказав:
— Доктор Гаспар, ви виконали наш наказ. Тепер ви маєте право вимагати нагороду.
Настала мовчанка. Маленький секретар у рудій перуці тримав перо напоготові, щоб записати вимогу доктора.
Доктор почав викладати свою просьбу:
— Учора на Площі Суду збудували десять плах для страти повсталих…