— Повертайся скоріше! — так сказав старий Август і зітхнув.
— А я йду в робітничі квартали. Ми повинні підрахувати наші сили. Мене чекають робітники. Вони дізналися, що я живий і на волі.
Тібул загорнувся в плащ, надів широкий капелюх, темні окуляри і великий приставний ніс, що був неодмінним додатком до костюма паші в пантомімі "Похід в Каїр".
У такому вигляді його не можна було впізнати. Щоправда, велетенський ніс зробив його потворним, але зате й невпізнанним.
Старий Август став на порозі. Доктор, Тібул і Суок вийшли з балаганчика. День почався.
— Швидше, швидше! — підганяв доктор.
За хвилину він уже сидів в екіпажі разом з Суок.
— Ви не боїтеся? — спитав він.
Суок у відповідь посміхнулася. Доктор поцілував її в лоб. Вулиці ще були порожні. Людські голоси чулися рідко. Та раптом пролунав гучний собачий гавкіт. Потім собака завищав і загарчав, немовби в нього відбирали кістку.
Доктор виглянув з екіпажа.
Уявіть, це був той самий собака, який укусив силача Лапітупа! Та цього мало.
Доктор побачив таке. Собака боровся з людиною. Довга і тонка людина з маленькою голівкою, в красивому, але чудернацькому костюмі, схожа на коника, виривала в собаки Щось рожеве, гарне й незрозуміле. Рожеве Шмаття розліталося в усі боки.
Людина перемогла. Вона вихопила здобич і, притискаючи її до грудей, побігла саме в той бік, звідки їхав доктор.
І коли вона зустрілася з екіпажем, то Суок. яка дивилася з-за спини доктора, побачила щось жахливе. Чудна людина не бігла, а граціозно стрибала, ледве торкаючись зі млі. Зелені поли її фрака летіли за нею, наче крила вітряка. А на руках… на руках вона тримача дівчинку з чорними ранами на грудях.
— Це я! — закричала Суок.
Вона відкинулася в глиб екіпажа і сховала обличчя в плюшеву подушку.
Почувши крик, викрадач озирнувся, і тепер доктор Гаспар впізнав у ньому вчителя Раздватричі.
Розділ IX
ЛЯЛЬКА З ДОБРИМ АПЕТИТОМ
Наслідник Тутті стояв на терасі. Учитель географії дивився в бінокль. Наслідник Тутті вимагав, щоб принесли компас. Але це було зайве.
Наслідник Тутті очікував прибуття ляльки. Від сильного хвилювання він міцно й солодко проспав цілу ніч.
З тераси було видно дорогу від міської брами до палацу. Сонце виповзало над містом і заважало дивитися. Наслідник тримав долоні біля очей, морщився і шкодував, що не можна чхнути.
— Ще нікого не видно, — говорив учитель географії.
Йому доручили це відповідальне діло тому, що він за своїм фахом краще за всіх розумівся на просторах, горизонтах та іншому.
— А може, вже видно? — наполягав Тутті.
— Не сперечайся зі мною. Крім бінокля, У мене є знання і точне уявлення про предмети. От я бачу кущі жасмину, що в латинській мові має дуже красиве ім'я, яке важко запам'ятати. Далі я бачу мости і гвардійців, навколо яких літають метелики, а далі пішла дорога… Стривайте! Стривайте!..
Він підкрутив бінокль. Наслідник Тутті став навшпиньки. Серце його забилося знизу вгору, наче він не вивчив уроку.
— Так, — сказав учитель.
І в цей час троє вершників попрямували від палацового парку до дороги. Це капітан Бонавентура з караулом помчав назустріч екіпажу, що з'явився на дорозі.
— Ура! — закричав наслідник так пронизливо, що аж у далеких селах відгукнулися гуси.
Внизу, під терасою, учитель гімнастики стояв напоготові, щоб упіймати наслідника на льоту, якщо той на радощах випаде через камінну огорожу тераси.
Отже, екіпаж доктора Гаспара мчав до палацу. Вже непотрібні були бінокль і наукові знання вчителя географії. Уже всі бачили екіпаж і білого коня.
Щаслива мить! Екіпаж зупинився біля останнього мосту. Гвардійська сторожа розступилася. Наслідник махав обома руками і підскакував, стріпуючи волоссям. І нарешті він побачив найголовніше. Маленький чоловік, незграбно, по-старечому ступаючи, виліз з екіпажа. Гвардійці, шанобливо притримуючи шаблі і віддаючи честь, стояли збоку. Маленький чоловік узяв з екіпажа чудесну ляльку, неначе букет свіжих троянд, перевитий стрічками.
Це була незабутня картина під блакитним ранковим небом, у сяйві трави і сонця. За хвилину лялька була вже в палаці. Зустріч відбулася таким чином. Лялька йшла без будь-чиєї допомоги.
О, Суок прекрасно грала свою роль! Якби вона потрапила в товариство справжнісіньких ляльок, то, без сумніву, вони вважали б, що це теж лялька. Вона була спокійна.
Вона відчувала, що роль їй удається.
"Бувають ще важчі речі, — думала вона. — Наприклад, жонглювати засвіченою лампою. Або робити подвійне сальто-мортале".
А Суок доводилось у цирку виконувати і те й інше.
Словом, Суок не боялася. Їй навіть подобалася ця гра. Набагато дужче хвилювався доктор Гаспар. Він ішов позаду Суок. Вона ступала маленькими кроками, подібно до балерини, що йде на носках. Сукня її ворушилася, тремтіла й шелестіла.
Виблискували паркети. Вона відбивалася в них рожевою хмаркою. Вона була дуже маленькою серед високих залів, які збільшувалися від блиску паркетів в глибину, а від Дзеркал — у ширину. Можна було подумати, Що це пливе по широкій тихій воді маленький кошик із квітами.
Вона йшла, весела й усміхнена, повз сторожу, повз шкіряних і залізних людей, які дивилися, мов зачаровані, повз чиновників, що посміхалися вперше в житті.
Вони розступалися перед нею, даючи їй дорогу, наче це була володарка цього палацу, яка вступає у свої права.
Стало так тихо, що було чути її легкі, як падіння пелюсток, кроки.
А зверху, по широчезних сходах, такий самий маленький і сяючий, поспішав назустріч ляльці наслідник Тутті.
Вони були однакові на зріст.
Суок зупинилася.
"Так ось він, наслідник Тутті!" — подумала вона. Перед нею стояв худенький, схожий на злу дівчинку хлопчик, сіроокий і трохи засмучений, з розпатланою головою, схиленою набік. Суок знала, хто такий Тутті. Суок знала, хто такі Три Товстуни. Вона знала, що Три Товстуни забрали все залізо, все вугілля, весь хліб, здобутий руками бідного голодного народу. Вона добре пам'ятала знатну стару жінку, яка нацькувала своїх лакеїв на маленьку Суок. Вона знала, що все це одна компанія: Три Товстуни, знатні старі жінки, франти, крамарі, гвардійці — всі ті, що посадили зброяра Просперо в залізну клітку і полюють на її друга, гімнаста Тібула.