По сій вечері і забаві пан маршалок не тільки досить прихильно відносився до справи пана посла, але на другий день у "своїм" товаристві сказав: "Я не знав, що наш посол так уміє їсти! Се правдива сатисфакція — дивитися, як ся хлопська дитина навчилася їсти. Цікавий я лише, чи вже й се знає, що риби не можна їсти при помочі ножа?.."
II
В кілька днів пізніше перед будинком повітової ради в місті П. подибалися два знайомі: молодий пан інженер Володислав Топольський, швагер пана посла Крикливця, і селянин Михайло Горобець із Старого Села, чоловік коло 40-літній, одягнений напів з-міщанська. Оба зналися з часів виборчої агітації за д-ром Крикливцем.
— Моє поважання панові інженерові! — відозвався Горобець, замітивши, що інженер так щось мовби не хотів його бачити.
— Поважання! — відповів Топольський і не подав Горобцеві руки.
— Чи не хочете ви у нас стати інженером? — допитувався Горобець, коли той стріпував хусточкою порох з блискучих черевиків.
— Може...
— Тоді я певно дістану будову дороги до Мочарів, правда?
— Ет, Михайле, дайте собі спокій з тою будовою! І шваг-рові докучаєте нею безнастанно, і мені не даєте дороги перейти!
— Ов! — здивувався Горобець, але не сказав більше ані слова.
Пан інженер, в циліндрі, у фраку, в білих рукавичках, увійшов у сіни будинку, потім на сходи і на першім поверсі застукав у двері канцелярії маршалка. Ніхто не відповів, тільки возний відчинив двері.
— А, се ще не канцелярія! Пан маршалок є? —спитав возного.
— Є. Прошу, як маю сказати? Інженер подав свій білет.
Небавом у дверях показався граф Бойовський і рухом руки запросив інженера до себе. Він зрозумів відразу, що се вже посол Крикливець порадив швагрові піти представитися.
Граф просив гостя сідати, почастував цигаром і оком старого лиса приглядався його прив'ялому, блідому, хоч молодому лицю та лисині, що вже обняла половину голови. Розмова крутилася коло посади. Маршалок не обі-цював нічого, казав, що се залежить від повітового виділу, але й зовсім не відбирав надії, порадив навіть, кого з виділу належало би ще відвідати і попросити. Топольський встав, подякував за зичливість і вийшов досить вдоволений.
В сінях ждав Горобець.
— Як же? Є надія? — спитав він Топольського.
— А вам що до того?! — відповів інженер з гнівом і пішов собі.
Горобець глянув за ним, похитав поважно головою в той і в сей бік кілька разів, сплюнув голосно і помалу пішов на сходи. Перед канцелярією маршалка постояв добру хвилину, не стукаючи, відчинив двері і сказав возному, що хотів би поговорити з паном маршалком.
Але тут і сам маршалок показався у дверях канцелярії і видивився якось радісно-здивовано на Горобця.
— А! Пан Горобець! Слихом слихати! Що ж вас до мене привело? Такий рідкий гість! Прошу ближче! — сказав, подаючи руку.— Сідайте! Закуріть!
— Дякую панові маршалкові! — відповів Горобець і далі поводився так, як чоловік, котрому не новина з панами сидіти і говорити.
Сів собі у фотель і закурив подане грубе цигаро. Граф був дуже цікавий, що Горобця привело до нього. Надходили вибори до повітової ради; в такий час "зловити" сього Горобця у свої руки — се ж був би просто капітал. Нехай би лише тихо сидів, бестія, вже би багато вигралося.
— Правду сказати,— почав Горобець,— я не мав гадки заходити до пана маршалка.
— Все ж таки коли вже прийшли, то дещо скажете мені.
— Чи той пан Топольський, що тут був, буде інженером у нас?
— Не знаю. Як виділ постановить, так буде.
— Я би не радив його брати.
— Чому?
Горобець вагався сказати.
— Та скажіть, пане господарю; се ж важне не лише для мене, але й для цілого повіту. Швагер його, посол, дуже просив за ним.
— Нехай би не просив, тільки поплатив за нього всі довга, тоді можна би говорити.
— Багато ж тих довгів?
— Лихварі "цінять" його найменше на 30 000 корон.
— Що ж він? Пияк чи в карти грає?
— В карти. Прошу розпитати у його знайомих, і довідаєтеся. Я ані слова неправди не кажу. Я його знаю. На вибори швагра дістав був тисячу корон і програв за одну ніч. Я мусив позичити своїх...
— Ну, бачите, пане господарю, як то добре, що ви зайшли і сказали се мені. Я вам дякую, бо то такого інжене-
ра взяти, то він зараз з різними доставцями і підприємцями умовиться, буде приймати лихий матеріал, а повіт нехай платить.
— Так єі — потвердив Горобець.
— Одначе не гнівайтеся, пане Горобець, мене тут щось чудує,— промовив маршалок з усміхом.
— Що такого?
— Адже се швагер вашого посла, за котрим ви так розпиналися,— і ви проти нього?! Посол Крикливець не подякував би вам за таке.
— Мені добро повіту дорожче, як пана посла,— відповів Горобець дипломатично.
— Се дуже гарно з вашого боку,— похвалив маршалок і задумався на хвилину.
Горобець курив, як у своїй хаті, стріпував попіл у попільничку і зовсім не гадав забиратися. Маршалок почав знову:
— Чи то правда, пане ґаздо, що ви хотіли би взяти на себе будову дороги до Мочарів? При тім можна би дещо заробити.
— Взяв би, якби дали. Я не такий бідний і не такий дурний.
— Але ж! Чи я вам се казав коли? — боронився граф.
— Пан маршалок ні, але пан посол Крикливець. Він вам, певно, про се й не згадував?
— Згадував перед кількома днями, але не просив за вами. Я дивувався. Адже без вас він не був би послом!
Маршалок добре поцілив.
До серця Горобця підступило звичайне мужицьке завзяття.
— Ну певно! — промовив він, почервонівши на лиці.— Коли я днями і ночами шість неділь шибав собою з села в село, не доїв, не доспав, горлав на всі заставки, тоді я був "пан Михайло, прошу, будьте ласкаві"! І до хреста менї дитину тримав, і обіцював золоті гори. А тепер і на лист не відповість. А такий, вибачайте, смаркач, як сей його шва-гер-інженер, навіть руки не подасть! То ви, пан граф і мар-шалок, можете подати, а він ні!
— Як же ж не подати руки такому поважному господареві?— замітив маршалок.— Хоч ви мій противник...
— Який я ваш противник?! — боронився Горобець.
— Може, мій ні, але цілої повітової ради. Знаєте, пане Михаиле, я вас боюся, справді боюся. Надходять вибори до ради — і я певний, що ви мені цілий повіт перекинете. І що вам з того прийде? Стільки, що й з посольства Крик-ливця. Але ви робіть, як вам сумління каже, аби й про мене потім не сказали, що вас ловлю ласкавими словами, так як посол.