Кілька хвилин друзі ніяково мовчали; а втім, комусь треба було починати розмову. Д'Артаньян, очевидно, вирішив віддати цю честь Арамісові, і той обізвався перший.
— Ви самі бачите, — сказав він, — що я знову повертаюсь до своєї заповітної мрії.
— Авжеж, благодать і справді торкнулася вас, як шойно сказав цей добродій.
— О, намір покинути світське життя виник у мене давно; я не раз розповідав вам про нього, правда ж, мій друже?
— Еге ж, але, чесно кажучи, я думав, що ви жартуєте.
— Жартувати такими речами! Та що ви, Д'Артаньяне!
— Хай йому чорт! Але ж люди жартують навіть зі смертю.
— І помиляються, Д'Артаньяне, бо смерть — це ворота, що ведуть до загибелі або до спасіння.
— Згоден. Але прошу вас, облишмо ці теологічні суперечки, Арамісе; по-моєму, на сьогодні їх вам цілком досить. Що ж до мене, то я майже забув ту дрібку латини, якої, власне, ніколи й не знав до пуття. А ще, признаюся вам, я нічого не їв з десятої години ранку і страшенно зголоднів.
— Зараз ми пообідаємо, любий друже. Тільки майте на увазі: сьогодні п'ятниця. В такі дні я не тільки не їм м'яса, а й не дивлюся на нього. Якщо ви згодні розділити зі мною обід, то вам доведеться задовольнитись вареними тетрагонами й фруктами.
— А що це таке — тетрагони? — стурбовано спитав Д'Артаньян.
— Шпинат, — відповів Араміс — Але для вас я накажу подати ще й рідко зварені яйця, що, правда, буде істотним порушенням правил, бо ж яйця породжують курчат і, отже, вони також суть м'ясо.
— Бенкет не дуже розкішний, але що поробиш, — заради вашого товариства я згоден і на це.
— Дякую вам за жертву, — сказав Араміс — І якщо вона не принесе користі вашому тілу, то, безперечно, буде корисною для вашої душі.
— Отже, Арамісе, ви вирішили прийняти духовний сан. А ви подумали, що скажуть про це ваші друзі, що скаже пан де Тревіль? Не забувайте: вони вважатимуть вас дезертиром.
— Я не приймаю духовний сан, я тільки повертаюсь до нього. Коли вже й вважати мене дезертиром, то хіба що стосовно церкви, яку я зрадив задля світського життя, бо ви знаєте не гірше за інших: вдягаючи плащ мушкетера, я вчинив над собою насильство.
— Я нічого про це не знаю.
— Отже, вам не відомо, що я пішов з семінарії?
— Зовсім не відомо.
— То слухайте… До речі, в Святому Письмі сказано: "Сповідайтесь одне одному". От я й сповідаюся перед вами, Д'Артаньяне.
— А я наперед відпускаю вам гріхи — адже ви знаєте моє добре серце.
— Не жартуйте святими речами, мій друже.
— Гаразд, розповідайте, я вас слухаю.
— Я виховувався в семінарії з дев'яти років. Через три дні мені мало минути двадцять, я став би священиком, і все було б скінчено. І от увечері, коли я, за звичкою, був в одному домі, де охоче збавляв час, — що вдієш, я був молодий і слабкий духом, — один офіцер, котрий завжди ревниво спостерігав, як я читаю "Житія святих" хазяйці дому, несподівано ввійшов до кімнати. Я саме перекладав епізод з історії Юдифі[144] і щойно прочитав ці вірші хазяйці, яка щиро похвалила їх і, схиливши голову мені на плече, разом зі мною стала перечитувати написане. Наша поза, яка, мушу визнати, могла здатися досить-таки невимушеною, не сподобалась офіцерові; він не сказав ні слова, але, побачивши, що я вийшов з дому, рушив слідом за мною.
— Пане абате, — спитав він, наздогнавши мене, — чи подобається вам, коли вас б'ють палицею?
— Не можу відповісти на це запитання, добродію, — сказав, я, — бо досі ніхто ніколи не наважувався мене бити.
— Так от, пане абате, затямте: якщо ви ще раз прийдете туди, де я зустрівся з вами сьогодні, то я наважусь це зробити.
Мабуть, я таки дуже злякався; я зблід як стіна, земля захиталася в мене під ногами, я не знайшов, що відповісти своєму кривдникові, і промовчав.
Не дочекавшись відповіді, офіцер засміявся мені у вічі, повернувся до мене спиною і зник у дверях дому. Я побрів до семінарії.
Я дворянин від роду, і кров у мене гаряча, як ви могли це помітити, мій любий Д'Артаньяне; образа була жахлива, і, незважаючи на те, що про неї ніхто не знав, вона пойняла мені серце і спопеляла його. Я сказав панотцям, що не вважаю себе достатньо підготовленим для висвячення, і на моє прохання вони відклали цей обряд на рік.
Я пішов до найкращого вчителя фехтування в Парижі, домовився брати в нього уроки і щодня протягом цілого року опановував прийоми бою. Рівно через рік, того самого дня, коли мене образили, я повісив сутану на цвях, одяг світське вбрання і з'явився на балі, який давала одна моя знайома дама і куди, як я знав, запросили й мого кривдника. Це було на вулиці Фран-Буржуа, неподалік од виправної в'язниці.
Офіцер і справді був там; я підійшов до нього саме в ту мить, коли, ніжно поглядаючи на свою приятельку, він наспівував їй якусь любовну пісеньку, і перервав його на середині другого куплету.
— Добродію, — спитав я, — чи вам і тепер буде не до вподоби зустрітися зі мною у відомому вам домі на вулиці Пайєн і чи ви й тепер наважитесь побити мене палицею, якщо я не послухаюся вас?
Офіцер здивовано глянув на мене і сказав:
— Чого вам треба, пане? Я вас не знаю.
— Я той самий скромний абат, — відповів я, — який читає "Житія святих" і перекладає вірші про Юдиф.
— Тепер пригадую, — чваньковито мовив офіцер. — То чого вам треба?
— Мені треба, щоб ви знайшли час прогулятися зі мною.
— Завтра вранці, якщо ви неодмінно цього бажаєте, і до того ж з превеликим задоволенням.
— Не завтра вранці, а негайно, будьте ласкаві.
— Якщо ви наполягаєте…
— Авжеж, наполягаю.
— Тоді ходімте. Вельможні пані, — звернувся він до дам, — не хвилюйтеся. Я тільки уб'ю цього добродія й одразу ж повернуся, щоб доспівати вам останній куплет.
Ми вийшли. Я привів його на вулицю Пайєн, на те саме місце, де рівно за рік до того, хвилина в хвилину, він сказав мені вже відомі вам слова. Місяць освітлював усе довкола. Ми вихопили шпаги, і першим же ударом я поклав його на місці.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.
— А що дами, — вів далі Араміс, — не дочекалися повернення свого співака, а вранці його знайшли на вулиці Пайєн продірявленим ударом шпаги, то всі зрозуміли: це справа моїх рук, і пригода набула скандального характеру. Ось чому я змушений був на певний час відмовитись од сутани. Атос, з яким я саме тоді заприятелював, і Портос, який, на додачу до попередніх уроків фехтування, навчив мене ще кількох славних прийомів, умовили мене звернутися з проханням про мушкетерський плащ. Король дуже любив мого батька, вбитого під час облоги Арраса[145], і мені було даровано цей плащ. Ви чудово розумієте, що саме тепер для мене настав час повернутися в лоно церкви.