Герцог зараз же послав по Д'Артаньяна.
— Ось, — сказав він, — діамантові підвіски, по які ви приїхали. Тож будьте свідком — я зробив усе, що було в людських силах.
— Будьте певні, мілорде, я все це підтверджу; але ваша світлість віддає мені підвіски без скриньки?
— Скринька вам заважатиме в дорозі. До того ж, вона тим мені дорожча, що тільки одна й лишається в мене. Ви скажете, що я хотів би зберігати її як пам'ять.
— Я передам усе це слово в слово, мілорде.
— А тепер, — мовив Бекінгем, пильно глянувши на юнака, — як мені віддячити вам? Д'Артаньян зашарівся по самісінькі вуха. Він зрозумів, що герцог хоче змусити його взяти що-небудь у подарунок, і думка про те, що за кров його товаришів і за його власну кров може бути заплачено англійським золотом, здалася йому просто відразливою.
— Поговорімо відверто, мілорде, — мовив Д'Артаньян, — і зважмо все як слід, щоб не лишалося ніяких непорозумінь. Я служу королю та королеві Франції й перебуваю в роті пана Дезессара, котрий, так само як і його свояк пан де Тревіль, безмежно відданий їх величностям. Більше того, можливо, я б ніколи й не погодився на все це, коли б не бажання зробити послугу одній особі, що дорога мені так само, як вам дорога королева.
— Так, — сказав герцог усміхаючись, — я, здається, знаю цю особу, це…
— Мілорде, я не назвав її імені, — урвав юнак.
— Ваша правда, — відповів герцог. — Тож саме цій особі я й маю бути вдячним за вашу самовідданість?
— Авжеж, мілорде, бо тепер, коли от-от може спалахнути війна, я, мушу признатися, бачу в особі вашої світлості тільки англійця, а отже, ворога, з яким я куди охочіше зустрівся б на полі бою, ніж у Віндзорському парку або в коридорах Лувру; проте це аж ніяк не перешкодить мені якнайретельніше виконати доручення і, коли треба буде, накласти заради нього життям. Але я ще раз кажу вашій світлості: вам так само нема чого дякувати мені за те, що я зробив під час нашого другого побачення, як і за те, що було під час нашої першої зустрічі.
— А ми ще кажемо: "Гордий, як шотландець"[110], — прошепотів Бекінгем.
— Зате ми кажемо: "Гордий, як гасконець", — відповів Д'Артаньян. — Гасконці — це французькі шотландці.
Д'Артаньян вклонився герцогові й пішов до виходу.
— Стривайте! Отак ви збираєтесь їхати? Але на чому? І як?
— Отак і збираюся.
— Ці мені в біса французи! Нічим їх не збентежиш!
— Я забув, що Англія — острів, а ви — його володар.
— Ідіть до порту, розшукайте бриг "Зунд", передайте капітанові цього листа; він одвезе вас до маленької французької гавані, де вас ніхто не підстерігатиме і де пристають здебільшого тільки рибальські шхуни.
— Як називається гавань?
— Сен-Валері. Та почекайте ж бо! Прибувши туди, ви зайдете до занедбаної корчми без назви й без вивіски, до справжнісінького портового кубла. Помилитися не можна — там тільки таке кубло і є.
— Що далі?
— Ви покличете хазяїна й скажете йому: "Forward".
— Що означає…
— "Вперед": це пароль. Хазяїн дасть вам осідланого коня й покаже, куди їхати далі; по дорозі на вас чекатиме чотири зміни коней. Якщо схочете, то залишайте на кожній зупинці свою паризьку адресу, і всіх чотирьох коней відправлять слідом за вами; двоє з них вам уже знайомі, і ви, як знавець, могли їх оцінити — це ті самі, на яких ми з вами мчали з Віндзора. Інші двоє, повірте мені, не гірші. Ці четверо коней споряджені для походу. Попри всю вашу гордість, ви не відмовитеся взяти одного собі й попросити ваших друзів взяти по одному для кожного з них. Коні добре прислужаться вам під час війни з нами. Кінець — ділу вінець, як кажуть французи, чи не так?
— Мілорде, я приймаю ваш подарунок, — відповів Д'Артаньян. — І дай Боже, щоб ми зуміли якнайкраще скористатися з нього.
— А тепер — вашу руку, юначе. Можливо, ми скоро зустрінемось на полі бою; а тим часом, сподіваюся, ми прощаємось з вами, як добрі друзі.
— Так, мілорде, але з надією зустрітися незабаром, як вороги.
— Не турбуйтеся, я вам це обіцяю.
— Вірю вашому слову, мілорде.
Д'Артаньян вклонився герцогові й швидко вийшов.
Проти Тауера[111] він розшукав потрібний йому корабель, передав листа капітанові, той відніс його на підпис до коменданта порту, і вони відразу підняли вітрила.
П'ятдесят суден, готових до відплиття, стояли в порту, чекаючи дозволу знятися з якоря.
Коли Д'Артаньян пропливав повз одне з них, йому здалося, що він помітив ту саму незнайому красуню з Менга, яку невідомий дворянин називав "міледі" і яка так вразила юнака. Але сила течії й попутний вітер швидко пронесли бриг далі, і кораблі, що стояли на якорі, за хвилину зникли з очей.
О дев'ятій годині ранку Д'Артаньян був уже в Сен-Валері.
Він одразу подався шукати корчму і знайшов її по вигуках, що долинали звідти. Там на повен голос говорили про війну між Англією та Францією як про справу вирішену й неминучу, і матроси бенкетували на одчай душі.
Д'Артаньян пробрався крізь натовп, підійшов до хазяїна й мовив: "Forward". Той, не гаючись і хвилини, знаком запросив гвардійця за собою, вийшов через внутрішні двері на подвір'я й провів юнака до стайні, де стояв осідланий кінь. Потім спитав, чи не треба Д'Артаньянові ще чого-небудь.
— Мені треба знати, якою дорогою їхати далі, — відповів Д'Артаньян.
— Рушайте на Бланжі, з Бланжі — до Невшателя. В Невшателі зайдіть до корчми "Золотий Серп", скажіть хазяїнові пароль, і ви матимете верхового коня.
— Що я вам винен?
— За все заплачено, і заплачено щедро. Рушайте в дорогу, і хай боронить вас Бог.
— Амінь! — відповів юнак, пускаючи коня чвалом. За чотири години він був у Невшателі.
Д'Артаньян ретельно виконав усі вказівки. В Невшателі, як і в Сен-Валері, на нього чекав осідланий кінь; юнак хотів перекласти пістолети зі старого сідла в нове, але побачив, що й тут у кобури вкладені такі ж самі.
— Ваша адреса в Парижі?
— Особняк гвардійців, рота Дезессара.
— Ясно, — відповів хазяїн.
— Якою дорогою мені їхати? — спитав і собі Д'Артаньян.
— Руанською, але вам треба буде об'їхати місто ліворуч. Ви зупинитесь у невеличкому селі Екуї, там лише одна корчма — "Щит Франції". Не судіть про неї з її вигляду; в стайні стоятиме кінь, не гірший від цього.