Від несподіванки королева голосно скрикнула: розгубившись, вона не одразу впізнала кастеляншу, яку їй рекомендував Ля Порт.
— Не бійтесь, ваша величносте! — вигукнула пані Бонасьє, простягаючи до королеви руки й не в силі стримати сліз співчуття. — Я віддана вашій величності душею і тілом, і хоч яка відстань лежить між нами, хоч яке нікчемне моє звання, мені здається, що я знайшла спосіб допомогти вашій величності в біді.
— Ви! О небо! Ви! — прошепотіла королева. — Стривайте, гляньте мені в очі. Мене оточують зрадники; чи можу я вам довіритись?
— Ваша величносте, — вигукнула молода жінка, падаючи на коліна, — душею присягаюся: я ладна вмерти за свою королеву.
Щирості цих слів, що вихопилися з самої глибини серця, не можна було не повірити.
— Так, — повела далі пані Бонасьє, — так, тут є зрадники; але клянуся святою Дівою Марією: немає більш відданої вам людини, ніж я. Підвіски, про які питав король, ви віддали герцогові Бекінгему, адже так? Вони були в скриньці рожевого дерева, яку він забрав із собою? Чи я помиляюсь? Чи не про те мова?
— О Боже, Боже! — простогнала королева, в якої зуби цокотіли від страху.
— Так от, — мовила пані Бонасьє, — ці підвіски треба забрати назад.
— Авжеж, треба забрати! — вигукнула королева. — Але як це зробити?
— Треба, щоб хтось поїхав до герцога.
— Але хто? Хто?.. Кому довіришся?
— Довіртесь мені, ваша величносте; зробіть мені таку честь, моя королево, і я знайду гінця.
— Але ж доведеться написати листа!
— Так. Це необхідно. Два слова, написані рукою вашої величності, і ваша особиста печатка.
— Але ці два слова — мій вирок, моє розлучення, моє заслання…
— Так, якщо вони потраплять до безчесних рук! Проте я ручуся: ваш лист передадуть за адресою.
— О Боже! Тож я мушу довірити вам своє життя, свою честь, своє ім'я!
— Так, ваша величносте, довіртеся мені, і я вас врятую!
— Як? Поясніть мені, принаймні.
— Мого чоловіка днів зо два-зо три тому випустили із в'язниці; я ще навіть не бачилася з ним. Це добра й гідна людина, яка не має ні до кого ні ненависті, ні любові. Він зробить усе, що я йому звелю: поїде, не знаючи, що везе з собою, і передасть листа вашої величності, не знаючи, що його написали ви, за вказаною адресою.
Не в силі стримати почуттів, королева схопила обидві руки молодої жінки й глянула на неї так пильно, наче хотіла прочитати все, що таїлося в її серці; побачивши в очах пані Бонасьє щирість і співчуття, вона ніжно поцілувала її.
— Зроби це, — вигукнула королева, — і ти врятуєш моє життя, врятуєш мою честь!
— О, не перебільшуйте послуги, яку я маю щастя зробити вам. Мені нема чого рятувати вашу величність — адже ви просто жертва підступної змови.
— Це правда, моя дитино, — сказала королева.
— Дайте ж мені цього листа, ваша величносте, не можна гаяти часу.
Королева підбігла до маленького столика, на якому стояла чорнильниця й лежали папір та пера. Вона написала два рядки, запечатала листа своєю печаткою й віддала пані Бонасьє.
— Проте, — мовила королева, — ми забули про одну дуже важливу річ.
— Про яку?
— Про гроші.
Пані Бонасьє зашарілася.
— Атож, — відповіла вона. — Мушу признатися вашій величності, що в мого чоловіка…
— Що в твого чоловіка немає грошей, хочеш ти сказати?
— Ні, гроші в нього є, але він дуже скупий, і це його головна вада. А втім, хай ваша величність не хвилюється, ми знайдемо спосіб…
— Річ у тім, що в мене теж зовсім немає грошей, — призналася королева. (Тих, хто прочитає спогади пані де Моттвіль[104], ця відповідь не здивує.) — Але стривай.
Анна Австрійська підійшла до своєї скриньки.
— Слухай, — сказала вона, — ось перстень. Мені казали, йому немає ціни; це подарунок мого брата, іспанського короля, отже, він належить особисто мені і я можу розпоряджатися ним, як сама схочу. Візьми цей перстень, продай його — і хай твій чоловік рушає в дорогу.
— За годину ваш наказ буде виконано.
— Ось адреса, — додала королева так тихо, що її ледве можна було розчути: — мілордові герцогові Бекінгему, Лондон.
— Лист передадуть йому у власні руки.
— Великодушна дитино! — вигукнула Анна Австрійська.
Пані Бонасьє поцілувала королеві руку, сховала листа за корсаж і, як пташка, випурхнула з кімнати.
За десять хвилин молода жінка була вже вдома. Як вона й сказала королеві, пані Бонасьє не бачила свого чоловіка, відколи його випустили з Бастилії, тож і не знала про зміну в його почуттях до кардинала. Ця зміна стала особливо помітною після двох чи трьох відвідин графа де Рошфора, який, підкреслюючи свою прихильність до Бонасьє, без особливих зусиль зумів переконати галантерейника, що викрадення його дружини було тільки заходом політичної передбачливості.
Молода жінка застала пана Бонасьє самого: бідолаха наводив лад у квартирі, де майже всі меблі були поламані, а шафи порожні, і думав, що правосуддя таки напевно не належить до тих трьох речей, про які цар Соломон сказав, ніби вони не залишають після себе й сліду[105]. Що ж до служниці — вона втекла відразу після арешту хазяїна. Бідолашна дівчина так перелякалася, що пройшла не зупиняючись од Парижа аж до своєї рідної Бургундії.
Опинившись удома, шановний галантерейник негайно повідомив дружину про своє щасливе повернення, і пані Бонасьє, поздоровивши його, передала, що скористається з першої ж вільної хвилини, щоб побачитися з ним.
Цієї хвилини довелося чекати аж п'ять днів. За інших обставин це здалося б панові Бонасьє надто довгим строком; проте розмова з кардиналом і відвідини Рошфора давали йому багату поживу для роздумів, а, як відомо, саме за роздумами найшвидше минає час.
До того ж думки Бонасьє були якнайутішніші. Рошфор називав його своїм другом, своїм любим Бонасьє і раз у раз повторював, що кардинал дуже високої думки про нього. Галантерейник уже бачив себе на шляху до щастя й багатства.
Пані Бонасьє теж багато думала за цей час, але її думки аж ніяк не були честолюбні; у своїх мріях вона мимоволі зверталася до гарного й сміливого юнака, очевидно, палко закоханого в неї. Одружившись у вісімнадцять років з паном Бонасьє й опинившися в оточенні чоловікових приятелів, зовсім не здатних викликати почуття в молодої жінки із серцем вразливішим, ніж у більшості людей її стану, пані Бонасьє лишалася байдужою до звичайних зальотів. Але дворянське звання, особливо в ті роки, справляло неабияке враження на городян, а Д'Артаньян був дворянином; до того ж, він носив форму гвардійця, яка, після форми мушкетера, мала найбільший успіх у дам. Він був, повторюємо, гарний, молодий і заповзятливий; він говорив про свої почуття з палкістю юнака, який щиро прагне завоювати серце коханої жінки. Усього цього було досить, щоб порушити душевну рівновагу городянки у двадцять три роки — а пані Бонасьє саме досягла цієї щасливої пори життя.