— Можливо, мілорде, що принадність місцевості, чарівність того вечора, блиск ваших очей, усі ті тисячі дрібниць, які часом об'єднуються, аби занапастити жінку, і вплинули на мене того фатального вечора; але ж ви бачили, мілорде, що королева в мені взяла гору над слабкою жінкою; тільки-но я почула перше необачне слово, тільки-но ви дозволили собі першу вільність, на яку я мусила відповісти, я покликала служницю.
— О, все це правда! І чиєсь інше кохання не витримало б такого випробування; але моє кохання стало від цього ще палкішим, ще незгаснішим. Ви сподівалися, що, повернувшись до Парижа, втекли від мене, гадали, що я не насмілюсь покинути той скарб, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби світу і всі королі земної кулі! Вже за тиждень я знову був тут, вельможна пані. Цього разу ви не могли дорікнути мені: я важив прихильністю свого короля, власним життям, аби тільки побачити вас хоч на мить; я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, відчувши мою покірливість та каяття.
— Так, але всі ці безумства породили безліч пліток, хоч я й була ні в чому не винна, і ви це чудово знаєте, мілорде. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився: він заборонив з'являтися при дворі пані де Верне, загнав на заслання Пютанжа, піддав переслідуванням пані де Шеврез, а коли ви надумали приїхати до Франції як посол, сам король — згадайте, мілорде, — сам король не схотів бачити вас.
— Це так, і Франція заплатить війною за відмову короля. Нехай я не зможу більше бачити вас, вельможна пані; але я хочу, щоб ви щодня чули про мене. В чому, ви гадаєте, полягає мета експедиції на острів Ре[90] і союз із протестантами Ла-Рошелі, який я замислив? Лише в приємній можливості бачити вас. Я зовсім не сподіваюсь зі зброєю в руках оволодіти Парижем, мені ясно, що це не так просто; але війна приведе до примирення, а примирення вимагатиме переговорів, які вестиму я. Тоді вже мені не наважаться стати на перешкоді, я знову прищу в Париж, знову побачу вас, і це буде найщасливіша мить мого життя. Правда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям: але хіба це зможе затьмарити радість знову побачити вас! Усе це, можливо, й божевілля, але скажіть мені, яка жінка мала палкішого закоханого? В якої королеви був відданіший слуга?
— Щоб виправдати себе, мілорде, ви говорите про речі, які ще більше звинувачують вас; адже всі ці докази вашого кохання прямо-таки злочинні.
— Це тому, що ви не кохаєте мене, вельможна пані. Якби ви мене кохали, то зовсім інакше дивилися б на мої наміри. Якби ви мене кохали… о, якби ви мене кохали, це було б для мене таким щастям, що я збожеволів би! О, пані де Шеврез, про яку ви оце згадали, пані де Шеврез не була такою жорстокою; Голланд кохав її, і вона відповідала на його кохання.
— Пані де Шеврез не була королевою, — прошепотіла Анна Австрійська, мимоволі переможена силою такої палкої й глибокої пристрасті.
— То якби ви не були королевою, ви покохали б мене, вельможна пані? Скажіть, ви покохали б мене? Чи можу я сподіватися, що тільки недосяжність вашого сану змушує вас бути такою жорстокою? Чи можу я сподіватися, що, коли б ви були пані де Шеврез, бідолашний Бекінгем мав би на що надіятись? Я вдячний вам за це чарівне визнання, о моя прекрасна королево, без міри вдячний!
— Мілорде, ви не так зрозуміли, не так витлумачили мої слова; я не хотіла сказати…
— Замовкніть! Замовкніть! — вигукнув герцог. — Якщо я щасливий тому, що помилився, однаково не віднімайте мого щастя, це жорстоко. Ви сказали, що мене заманили в пастку, де я можу накласти головою. Та зважте — хоч як це дивно, але я й сам уже давно передчуваю близьку смерть. — І на вустах герцога майнула усмішка, сумна й зворушлива водночас.
— О Боже! — прошепотіла Анна Австрійська з жахом, не в силі приховати свого почуття.
— Я згадав про це зовсім не для того, аби збентежити вас, вельможна пані; все це просто безглуздо, і повірте, що я не надаю ваги своїм передчуттям. Але слово, яке ви щойно зронили, надія, яку ви мені майже подарували, і справді варті всього мого життя.
— Стривайте, — відказала Анна Австрійська. — Мене також переслідують лихі передчуття й недобрі сни. Мені снилося, ніби вас поранили і ви впали, спливаючи кров'ю…
— Поранили в лівий бік, ножем, чи не так? — урвав герцог.
— Авжеж, мілорде, саме в лівий бік, ножем. Звідки вам відомо про цей мій сон? Я довірила його лише Богові, та й то в молитві.
— Цього досить, вельможна пані, ви кохаєте мене, це чудово.
— Я вас кохаю? Я?!
— Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, якби ви не кохали мене? Чи мали б ми однакові передчуття, якби наші серця не з'єдналися в одне? Ви кохаєте мене, королево, тільки чи побиватиметесь ви за мною?
— О Боже, Боже! — вигукнула Анна Австрійська. — Це понад мої сили! Благаю вас, герцогу, йдіть, облиште мене; не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я не порушу своєї присяги. Отож згляньтесь наді мною, облиште мене. О, якщо вас схоплять у Франції, якщо вас уб'ють у Франції, якщо я знатиму, що ваше кохання спричинилось до вашої смерті, я не зможу лишатися спокійною, я збожеволію! Ідіть же, йдіть, благаю вас…
— Яка ви гарна в цю мить! О, як я вас кохаю! — прошепотів Бекінгем.
— Ідіть! Ідіть! Благаю вас; але приходьте згодом, приходьте як посол, приходьте як міністр, приходьте з охороною, що захистить вас, і з почтом, що слугуватиме вам; тоді я, не боячись за ваше життя, буду щаслива знову побачити вас.
— О, невже я маю вірити вашим словам?
— Так…
— Тоді на знак вашого прощення подаруйте мені якусь дрібничку, що належала б вам і нагадувала мені, що все це не сон; дрібничку, яку ви носили і яку я теж міг би носити. Якусь каблучку, кольє, ланцюжок…
— І ви облишите мене, коли я подарую те, про що ви просите?
— Так.
— Негайно?
— Так.
— Ви залишите Францію, ви поїдете до Англії?
— Так, присягаюся вам!
— Тоді заждіть, заждіть.
Анна Австрійська вийшла до своїх покоїв і майже відразу повернулась, тримаючи в руках невеличку скриньку рожевого дерева із золотою монограмою.
— Візьміть, мілорде герцогу, — сказала вона, — бережіть її як пам'ять про мене.