Потім він розповів про причину свого приходу й про послугу, якої чекав од хазяїна. Та ледве встиг Атос докінчити фразу, як хазяїн, що й досі стояв перед мушкетером, з жахом відсахнувся від гостя й навідріз одмовився виконати його прохання. Тоді мушкетер вийняв з кишені папірець, на якому були написані два рядки тексту, скріплені підписом та печаткою, й показав його незнайомцеві. Прочитавши ці два рядки, побачивши підпис і впізнавши печатку, той одразу ж вклонився на знак того, що більше не має заперечень і що ладен виконати все, чого від нього вимагають.
Атосові нічого більше й не треба було. Він підвівся, попрощався, вийшов з кімнати, подався назад тією ж дорогою, якою прийшов, дістався до корчми й зачинився у себе в кімнаті.
На світанку до нього прийшов Д'Артаньян і спитав, що слід робити.
— Чекати, — відповів Атос.
За кілька хвилин абатиса монастиря сповістила мушкетерів, що похорон відбудеться опівдні. Що ж до отруйниці, то про неї не було ніяких відомостей; вважали тільки, що вона втекла через сад, де на піску впізнали її сліди, які вели до зачиненої хвіртки; ключа від неї так і не знайшли.
Призначеної години лорд Вінтер і четверо друзів прибули до монастиря; там дзвонили в усі дзвони, двері каплиці були відчинені, але грати криласа замкнені. Посеред криласа стояла труна з тілом жертви, прибраним в одяг послушниці. З обох боків криласа, за ґратами, куди можна було потрапити тільки з боку монастиря, стояли всі кармелітки, які слухали заупокійну службу й співали разом із священиками. Проте вони не бачили мирян, і миряни їх теж не бачили.
Коли Д'Артаньян підійшов до дверей каплиці, мужність знову зрадила його. Він озирнувся, шукаючи очима Атоса, але той десь зник.
Вірний своїй клятві помститися, Атос попросив, щоб йому показали сад. Простуючи по піщаній стежці, на якій видно було ледь помітні відбитки ніг цієї жінки, яка залишала за собою кривавий слід скрізь, де тільки з'являлась, він підійшов до хвіртки, наказав відімкнути її й подався в гай.
Тут усі його припущення підтвердились: дорога, куди звернула карета, огинала гай. Якийсь час Атос ішов цією дорогою, втупивши погляд у землю. Де-не-де на землі червоніли краплини крові, які свідчили про те, що або вершник, який супроводив карету, або один з коней був поранений. Десь за три чверті льє від монастиря, кроків за п'ятдесят од села Фестюбер, червоніла більша пляма; земля навколо була витоптана кінськими копитами. Між лісом і цим місцем, яке викривало злочинців, поряд із зритою кіньми землею, видніли ті самі сліди, що і в саду.
Тут карета зупинялася.
Тут міледі вийшла з лісу й сіла в карету.
Задоволений своїм відкриттям, що підтверджувало всі його здогади, Атос поспішив назад до корчми й застав там Планше, який нетерпляче чекав на нього.
Все сталося так, як і передбачав Атос.
Прямуючи по тій самій дорозі, Планше теж помітив плями крові й знайшов місце, де зупинялися коні. Але звідти Атос пішов назад, а Планше рушив далі — аж до Фестюбера. Там, сидячи в шинку за пляшкою вина, він, навіть нікого не розпитуючи, дізнався, що напередодні, о пів на дев'яту вечора, якийсь поранений добродій, що супроводжував даму, яка їхала в поштовій кареті, змушений був зупинитись, не в силі подорожувати далі. Рану незнайомця вони пояснювали нападом грабіжників, котрі начебто зупинили карету в лісі. Поранений лишився в селі, а дама перемінила коней і рушила далі.
Планше став розпитувати про поштаря і знайшов його. Той сказав, що довіз даму до Фромеля, а з Фромеля вона поїхала до Армантьєра.
Планше подався навпростець польовою стежкою і о сьомій годині ранку ввійшов у Армантьєр.
Там був тільки один заїзд при поштовій станції. Планше прикинувся лакеєм, що шукає вигідного місця. Не поговоривши й десяти хвилин зі слугами заїзду, він уже знав, що якась дама — сама, без супроводу — приїхала напередодні об одинадцятій годині вечора, зайняла кімнату, звеліла покликати до себе хазяїна й сказала, що хотіла б певний час пожити в околицях Армантьєра.
Планше дізнався про все, що йому було потрібно. Він побіг на призначене місце, зустрівся там з трьома іншими слугами, доручив їм стерегти всі виходи з заїзду й поспішив назад до Атоса, якому й розповів про зібрані ним відомості.
Тут у кімнату зайшли друзі мушкетера; вони повернулися з похорону.
Всі, навіть завжди лагідний Араміс, були понурі й насуплені.
— Що ми маємо робити? — спитав Д'Артаньян.
— Чекати, — відповів Атос.
Вони розійшлися по своїх кімнатах.
О восьмій годині вечора Атос загадав сідлати коней і переказати лордові Вінтеру та своїм друзям, щоб вони ладналися в дорогу.
За хвилину всі п'ятеро були готові. Кожен оглянув свою зброю і привів її в стан готовності. Атос зійшов униз останній і побачив, що Д'Артаньян уже сидить верхи й квапить усіх з від'їздом.
— Почекайте трохи, — сказав Атос, — нам бракує ще одного чоловіка.
Четверо вершників здивовано озирнулись довкола себе, марно силкуючись пригадати, кого їм може бракувати.
Тим часом Планше привів Атосового коня; мушкетер легко скочив у сідло.
— Ждіть мене тут, — сказав він, — я скоро повернуся.
І він пустив коня вчвал.
За чверть години він і справді вернувся в супроводі людини в масці, закутаної в довгий червоний плащ. Лорд Вінтер і троє мушкетерів збентежено перезирнулися. Ніхто з них не знав, хто ця людина. Але вони вірили, що так воно й має бути, бо саме так вважав за потрібне вчинити Атос.
О дев'ятій годині невеличка кавалькада під проводом Планше рушила в путь тією самою дорогою, якою їхала карета.
Сумно було бачити цих шістьох чоловіків, що мовчки поринули в свої думи, розпачливі, як сам відчай, і грізні, як сама відплата.
XXXV. Суд
Ніч була темна та буряна; важкі хмари мчали по небу, закриваючи зірки. Місяць мав зійти тільки опівночі.
Час од часу, при світлі блискавки, що спалахувала десь на обрії, подорожні могли розрізнити безлюдну дорогу, яка білою смугою тікала вдалину; потім, коли блискавка згасала, все знову занурювалось у непроглядний морок.
Атос щохвилини гукав до Д'Артаньяна, який намагався випередити невеличкий загін, щоб той їхав разом з усіма. Та вже за якусь мить Д'Артаньян знову залишав їх позаду. Він жив єдиною думкою — мчати вперед, і ця думка несла його за собою.