— Він хоче говорити з дамою, що приїхала з Булоні.
— Будь ласка, попросіть його сюди, добродійко.
— О Боже мій! Боже мій! — жахнулась пані Бонасьє. — Він, певно, привіз якусь лиху звістку!
— Боюсь, що так.
— Я залишу вас із цим незнайомцем, проте коли він поїде, я, з вашої ласки, знову прийду до вас.
— О, прошу вас! Абатиса й пані Бонасьє вийшли з кімнати.
Лишившись сама, міледі прикипіла очима до дверей. За якусь мить на сходах лунко продзвеніли остроги, потім двері відчинились і на порозі став незнайомець.
Міледі радісно скрикнула. Цей незнайомець був граф де Рошфор, душею й тілом відданий його високопреосвященству.
XXXII. Два різновиди демонів
— А! Вигукнули водночас Рошфор і міледі. — Це ви?!
— Так, це я.
— І ви приїхали?.. — спитала міледі.
— З-під Ла-Рошелі, а ви?
— З Англії.
— Що з Бекінгемом?
— Помер або небезпечно поранений; коли я від'їздила, то ще не могла напевно довідатись. Один фанатик перед цим мав його вбити.
— Це й справді щасливий випадок! — усміхнувся Рошфор. — Він буде до вподоби його високопреосвященству. Чи повідомили ви його про те, що сталося?
— Я написала йому з Булоні. Але чому ви тут?
— Його високопреосвященство непокоїться, тож і відрядив мене розшукати вас.
— Я тільки вчора приїхала.
— А що ви робили з учорашнього дня?
— Я не гаяла часу.
— О, в цьому я не маю жодного сумніву!
— Знаєте, кого я тут зустріла? — Ні.
— Відгадайте.
— Як я можу відгадати?..
— Ту молоду жінку, яку королева звільнила з в'язниці.
— Ту молодичку, в яку закохався цей хлопчисько Д'Артаньян?
— Так, пані Бонасьє, місце перебування якої було невідоме кардиналові.
— Ну що ж! — сказав Рошфор. — От іще один щасливий випадок, до пари тому, першому. Пану кардиналові й справді щастить!
— Ви уявляєте собі моє здивування, — вела далі міледі, — коли я опинилась віч-на-віч з цією жінкою?
— Вона вас знає? — Ні.
— То ви для неї зовсім незнайома? Міледі всміхнулася.
— Я її найкращий друг!
— Присягаюсь честю, — мовив Рошфор, — тільки ви, моя люба графине, можете творити такі чудеса!
— І це дуже добре, що мені пощастило стати її другом, шевальє, — сказала міледі, — бо чи знаєте ви, що тут коїться?
— Ні.
— Завтра або післязавтра по неї мають приїхати з наказом королеви.
— Он воно що! А хто саме?
— Д'Артаньян та його друзі.
— Вони таки діждуться, що ми змушені будемо запроторити їх до Бастилії!
— Чому цього не зроблено й досі?
— Нічого не вдієш! Пан кардинал ставиться до цих людей з якоюсь дивною прихильністю.
— Справді?
— Еге ж.
— Ну, то скажіть йому ось що, Рошфоре: скажіть йому, що ця четвірка підслухала нашу розмову в корчмі "Червоний Голубник"; скажіть, що після того, як він попрощався зі мною, один з них з'явився до мене й силоміць забрав охоронного листа, якого я дістала від кардинала; скажіть, що вони попередили лорда Вінтера про мій приїзд до Англії, що й цього разу вони мало не перешкодили мені виконати його доручення, так само, як раніше стали на заваді у справі з підвісками. Скажіть йому, що з цієї четвірки слід остерігатися лише двох — Д'Артаньяна й Атоса; скажіть, що третій, Араміс — коханий пані де Шеврез: його треба залишити живим — таємницю його ми знаємо, отож, він може бути нам корисним. Що ж до четвертого, Портоса, то це дурень, хлюст і йолоп, якого не варто брати до уваги.
— Але всі четверо тепер мають бути на облозі Ла-Рошелі.
— Я теж так вважала; але з листа, якого пані Бонасьє отримала від дружини конетабля й мала необережність показати мені, ясно, що всі четверо не сьогодні-завтра приїдуть сюди викрасти її.
— Хай йому чорт! Що ж нам робити?
— А що сказав вам кардинал відносно мене? — Одержати ваші донесення, письмові або усні, й повернутися на поштових. Коли він знатиме все, що ви зробили, тоді й вирішить, як вам діяти далі.
— Значить, я маю залишатися тут?
— Тут або десь поблизу.
— Ви не можете взяти мене з собою?
— Ні, я маю точний наказ. Біля табору вас можуть упізнати, а ваша присутність, ви самі розумієте, скомпрометує його високопреосвященство.
— Ну що ж, доведеться чекати тут або десь поблизу.
— Тільки скажіть наперед, де ви чекатимете вістей од кардинала, щоб я знав, де вас шукати.
— Слухайте, цілком імовірно, що я не зможу залишатися тут.
— Чому?
— Хіба ви забули, що з хвилини на хвилину сюди мають приїхати мої вороги?
— Ваша правда. Але тоді ця молода особа втече від його високопреосвященства?
— О ні! — відповіла міледі з властивою тільки їй одній усмішкою. — Ви забуваєте, що я її найкращий друг.
— Авжеж! Отже, щодо цієї жінки я можу сказати кардиналові…
— Щоб він був спокійний.
— Це все?
— Він зрозуміє, що це означає.
— Принаймні здогадається. А що робити мені?
— Негайно рушати в дорогу; по-моєму, відомості, які ви привезете кардиналові, варті того, щоб поспішити.
— Моя карета поламалася недалеко від Лільє.
— Чудово!
— Чому це — чудово?
— А тому, що ваша карета потрібна мені.
— Як же я доберусь до Ла-Рошелі?
— Верхи.
— Легко вам казати! Це ж сто вісімдесят льє.
— Хіба це так багато?
— Домовились. Далі?
— Далі: з Лільє ви пошлете карету до мене й скажете своєму лакею, що він переходить у моє розпорядження.
— Гаразд.
— Ви, звичайно, маєте з собою наказ кардинала? — Я маю письмове повноваження діяти на власний розсуд.
— Ви ознайомите з ним абатису і скажете, що не сьогодні-завтра по мене приїдуть і шо мені наказано рушати в дорогу з тією особою, яка прибуде від вашого імені.
— Дуже добре!
— Розмовляючи з абатисою, не забудьте поскаржитися на мене.
— Навіщо?
— Я — жертва кардинала. Мені треба завоювати довір'я цієї недолугої пані Бонасьє.
— Це правда. А тепер, як ваша ласка, складіть рапорт про те, що вами зроблено.
— Та я ж вам усе розповіла! Ви маєте хорошу пам'ять; повторіть, що я вам сказала, а папір може загубитись.
— Ви маєте слушність. Коли б тільки я знав, де вас знайти, щоб не довелося потім марно шукати по околицях.
— Це справедливо… Стривайте!
— Вам потрібна карта?
— О, я чудово знаю ці місця!
— Ви? А коли ж ви тут бували?
— Я тут виховувалась.
— Справді?
— Як бачите, іноді навіть те, що ви десь виховувалися, може стати в пригоді.
— Отже, де ви на мене чекатимете?..