Три мушкетери

Сторінка 166 з 200

Олександр Дюма

Я бачила, як лампа піднялася вгору, і я знову опинилась у темряві. Потім я почула вже добре знайомий скрегіт дверей, хоч досі вони відчинялися при мені тільки двічі.

Я інстинктивно відчула: до мене хтось наближається. Кажуть, що нещасні бідолахи, заблукавши в безлюдних просторах Америки, саме так відчувають наближення змії.

Я намагалась перебороти свою немічність і закричати; неймовірним зусиллям волі я навіть підвелася, але тільки для того, щоб одразу ж і впасти… впасти в обійми мого ката.

— Та скажіть же мені: хто це був? — вигукнув молодий офіцер. Міледі бачила й розуміла, яких страждань вона завдає Фелтонові, зупиняючись на всіх подробицях цієї історії. Але вона аж ніяк не хотіла позбавити його мук. Чим глибше вона вразить серце молодого офіцера, тим більше буде певна, що він помститься за неї. Тож вона розповідала далі, наче й не почувши його вигуку, або, скоріше, вирішивши, що час відповісти на Фелтонове запитання ще не наспів.

— Проте цього разу негідник мав справу не з безвільною й нерухомою подобою трупа. Я вже казала вам: неспроможна цілком опанувати свої фізичні й душевні сили, я все-таки усвідомлювала небезпеку, що загрожувала мені. Певно, я відчайдушно пручалася і, хоч яка була знесилена, чинила впертий опір, бо почула — мій кат вигукнув:

— Ці кляті пуританки! Я знав, що вони доводять до знемоги катів, але гадав, що вони менш стійкі з тими, хто їх кохає.

Гай-гай! Мій опір не міг тривати довго, я відчувала, що втрачаю останні сили. За хвилину я знепритомніла…

Фелтон слухав і час од часу приглушено стогнав. Холодний піт струменів йому по блідому чолу, рука судорожно притискалася до грудей.

— Опритомнівши, я спробувала знайти під подушкою ніж; коли він не прислужився мені для захисту, то принаймні міг послужити моїй спокуті.

Та коли я взяла ніж, Фелтоне, страхітлива думка сяйнула мені в голові. Я заприсяглася сказати вам усе і скажу все; я обіцяла відкрити вам правду й відкрию її — хай навіть занапащу себе цим.

— Вам спало на думку помститися за себе своєму мучителеві, чи не так? — вигукнув Фелтон.

— Авжеж! — відповіла міледі. — Я знаю, що така думка не личить християнці. Безперечно, її навіяв цей споконвічний ворог душі нашої, ця потвора, що безнастанно рикає навколо нас. Що вам сказати, Фелтоне? — вела далі міледі тоном жінки, яка сама себе звинувачує в злочині. — Ця думка сяйнула мені і вже не виходила з голови. І цей гріховний замір я мушу тепер спокутувати.

— Кажіть, кажіть далі! — вигукнув Фелтон. — Я не дочекаюсь, коли ви розповісте про свою помсту.

— О! Я вирішила помститись якомога швидше, я була певна, що він прийде наступної ночі. Вдень мені нічого було боятися.

Тому, коли настав час снідати, я не вагаючись з'їла й випила те, що подали до столу. За вечерею я вирішила тільки вдати, що їм, а насправді ні до чого не торкатись, тож мені треба було вранці добре підживитися.

А що за ті дві доби, протягом яких мені довелося пробути без їжі й питва, я найбільше страждала від спраги, то вирішила сховати склянку води від сніданку.

Все, що я передумала за день, ще більше утвердило мене в прийнятому рішенні. Я тільки пильнувала, щоб моє обличчя не виказало того, що було в мене на серці, бо й на мить не сумнівалася: за мною наглядають. Я навіть кілька разів упіймала себе на тому, що мимоволі усміхаюся. Фелтоне, я не зважуюсь признатися вам, якій думці я всміхалася, бо ви відчули б до мене огиду.

— Кажіть, кажіть далі! — знову вигукнув Фелтон. — Ви самі бачите, як уважно я слухаю вас і як хочу довідатись, чим усе кінчилося.

— Настав вечір. Усе відбувалось у тому ж порядку. Як звичайно, мені в темряві подали вечерю; потім засвітилася лампа, і я сіла до столу.

Я попоїла самих тільки фруктів; вдала, що налила собі води з карафки, але випила тільки ту, яку залишила в склянці після сніданку. Цю підміну я зробила так добре, що мої шпигуни, якби вони й справді у мене були, нічого не запідозрили б.

Після вечері я вдала, що впадаю в заціпеніння. Але цього разу, прикинувшись, що знемагаю від утоми та що взагалі звикла до небезпеки, я дочвалала до ліжка, роздяглася й лягла в постіль.

Я намацала під подушкою ніж і, заплющивши очі, немов зморена сном, гарячково вп'ялася пальцями в його рукоятку.

Минуло дві години, але нічого не змінилося. І я — Боже мій, чи могла б я цьому повірити ще напередодні! — я почала непокоїтись, що він не прийде.

Аж ось лампа повільно піднялася й зникла. Темрява огорнула кімнату. Зусиллям волі я примусила себе прозирнути крізь цей морок.

Минуло не більше десяти хвилин. Я не чула нічого, крім ударів власного серця. Я благала небо, щоб він прийшов.

Нарешті я почула такий знайомий скрегіт дверей і кроки, під якими, незважаючи на товщину килима, зарипіла підлога. Хоч як було темно, я розгледіла постать, що підступалася до мого ліжка.

— Кажіть, кажіть швидше! — вигукнув Фелтон. — Хіба ви не бачите, що кожне ваше слово спопеляє мене, немов розплавлений свинець!

— Тоді, — вела міледі далі, — я зібрала всі сили; я сказала собі, що година помсти, або, точніше, година правосуддя, настала; я вважала себе новою Юдиф'ю; я міцно стиснула в руці ніж і, побачивши свого кривдника перед собою із простягненими до мене руками, вдарила його в самісінькі груди. Негідник! Він усе передбачив. Його груди захищала кольчуга; мій ніж зламався.

— Ага! — вигукнув він, схопивши мене за руку й віднявши зброю, що так погано прислужилася мені. — Ви вирішили позбавити мене життя, моя чарівна пуританко! Але ж це більше, ніж просто ненависть, — це невдячність! Годі вам, вгамуйтеся, моя чарівна дитино! Я сподівався, що ви станете лагіднішою. Я не належу до тих тиранів, які утримують жінку силою: ви не кохаєте мене. Я не вірив у це через властиву мені самовпевненість; тепер я в цьому переконався. Завтра ви будете вільні.

Я бажала тільки одного — щоб він убив мене.

— Стережіться, — сказала я, — бо моє звільнення загрожує вам безчестям.

— Поясніть свої слова, моя чарівна сивіло[237].

— Тільки-но я вийду звідси, як розповім про все: про насильство, що ви його наді мною вчинили, про мій полон. Я розповім про цей палац, в якому чиняться бридкі речі. Ви високо поставлені, але дарма, мілорде, тремтіть! Над вами є король, а над королем — Бог.