— Розповісти вам про свої нещастя? Ви подумаєте, що це вигадка. Звірити вам свої задуми? Ви їх викажете моєму гнобителю. Ні, добродію! До того ж, що для вас життя або смерть нещасної приреченої жертви? Адже ви відповідаєте тільки за моє тіло, чи не так? І коли ви покажете мій труп, аби тільки в ньому впізнали мене, з вас більше нічого не спитають, а може, навіть і винагородять.
— Мене, добродійко, мене? — вигукнув Фелтон. — Ви припускаєте, що я можу взяти винагороду за ваше життя? О! Ви й самі не вірите в те, що кажете.
— Дайте мені докінчити мою справу, Фелтоне, не стійте мені на дорозі! — й собі вигукнула міледі. — Кожен солдат має бути честолюбним, адже так? Ви лейтенант — тож за моєю труною ви йтимете вже в чині капітана.
— Чим я завинив перед вами, — мовив уражений її словами Фелтон, — що ви покладаєте на мене таку відповідальність перед людьми і перед Богом? За кілька днів ви поїдете з цього замку, добродійко, мені не треба буде більше охороняти ваше життя, і тоді, — додав він зітхаючи, — робіть з ним усе, що вам заманеться.
— Отже, — вигукнула міледі, наче не в силі стримати священного гніву, — ви, побожна людина, ви, кого вважають праведником, хочете тільки одного: щоб вас не звинуватили в моїй смерті, щоб моя загибель не заподіяла вам ніяких турбот! — Мені наказано оберігати ваше життя, добродійко, і я зумію це зробити.
— Але чи розумієте ви, який на вас покладено обов'язок? Те, що ви чините, було б жорстоко, навіть коли б я й справді завинила. Як же ви назвете свою поведінку, як назве її Бог, коли я не винна?
— Я солдат, добродійко, і виконую накази.
— Може, ви сподіваєтесь, що в день страшного суду Бог розділить катів, які сліпо підкорялися наказам, і неправедних суддів? Ви не хочете, щоб я вбила своє тіло, але ж ви допомагаєте тому, хто мріє занапастити мою душу!
— Повторюю, — нерішуче сказав Фелтон, — жодна небезпека вам не загрожує, і я відповідаю за лорда Вінтера, як за самого себе.
— Безумець! — вигукнула міледі. — Нещасний безумець той, хто насмілюється ручитися за іншого, коли навіть наймудріші та найугодніші Богові люди не насмілюються ручитися за самих себе. Безумець той, хто стає на бік сильного і щасливого, щоб приборкати недужого і нещасного!
— Неможливо, добродійко, неможливо, — прошепотів Фелтон, серцем відчуваючи справедливість цих слів. — Поки ви перебуваєте в ув'язненні, я не дозволю вам вийти на свободу; поки ви живі, я не дам вам позбутися життя.
— Але тоді, — вигукнула міледі, — я позбудуся того, що мені дорожче за життя! Я позбудуся честі, Фелтоне. І саме вас я змушена буду назвати відповідальним перед Богом та людьми за мій сором і за мою ганьбу.
Фелтон, хоч який безпристрасний він був або хоч як намагався вдавати такого, відчув, що не може більше опиратися. Бачити цю чарівну й чисту, як непорочне видіння, жінку то безутішною, а то розлюченою, відчувати повсякчасний вплив її скорботи та вроди — це було занадто для розуму мрійника, забагато для духу, розпаленого пристрастями фанатичної віри, надміру для серця, що його сповнювала спопеляюча любов до Бога й безтямна ненависть до людей.
Міледі помітила його розгубленість і збагнула, яке бурхливе полум'я протилежних пристрастей палає в душі молодого фанатика. Подібно до того, як досвідчений полководець, побачивши, що ворог ось-ось тікатиме, кидає на нього полки з переможним кличем, так і вона, чарівна, немов антична жриця, натхненна, як християнська діва, підвелася із простертою вперед рукою, з розстебнутим коміром, з розпущеним волоссям, з очима, що горіли вогнем, який уже встиг збурити почуття пуританина. Сором'язливо притримуючи на грудях сукню, міледі ступила крок до Фелтона і в нестримному пориві заспівала своїм знадливим голосом, якому, коли треба було, вміла надавати такого грізного виразу:
Киньте в пазурі Ваала[231]
Бідну жертву зради й мсти:
Раю вам не досягти!..
Я навіки вас прокляла.
Почувши це химерне звертання, Фелтон скам'янів з несподіванки.
— Хто ви така, хто ви така? — вигукнув він, благально стискаючи руки. — Провісниця неба чи служниця пекла; ангел чи демон; Еола[232] чи Астарта[233]?
— Хіба ти не впізнав мене, Фелтоне? Я не ангел і не демон, я дочка землі, я твоя сестра по вірі — тільки й того.
— Авжеж, авжеж! — мовив Фелтон. — Ще зовсім недавно я сумнівався в цьому, але тепер я вірю вам.
— Ти кажеш, що віриш, а тим часом ти — спільник цього виродка Веліала[234], якого звуть лордом Вінтером! Ти кажеш, що віриш, а тим часом лишаєш мене в руках моїх ворогів, ворога Англії, ворога Бога! Ти кажеш, що віриш, а тим часом віддаєш мене тому, хто наповнює й оскверняє світ єрессю та розбещеністю, цьому мерзенному Сарданапалові[235], якого сліпці звуть герцогом Бекінгемом, а віруючі — антихристом!
— Я віддаю вас Бекінгемові? Я? Та що ви таке кажете?
— Хто має очі, не побачить! — вигукнула міледі. — Хто має вуха, не почує[236]!
— Так, так, — сказав Фелтон, провівши рукою по зрошеному рясним потом чолі, наче для того, щоб розвіяти останні сумніви. — Авжеж, я впізнаю голос, що з'явився до мене уві сні; я впізнаю риси ангела, який з'являється до мене щоночі, промовляючи до моєї душі: "Вбий його, врятуй Англію, врятуй самого себе, бо ти помреш, так і не впокоривши гніву Божого!" Кажіть далі, кажіть! — вигукнув Фелтон. — Нарешті я почав вас розуміти.
Бісівська радість, миттєва, мов спалах думки, сяйнула в очах міледі.
Та хоч який скороминущий був цей пломінь, Фелтон уловив його й здригнувся, наче він і справді освітив усю безодню серця цієї жінки.
Фелтонові враз пригадалися застереження лорда Вінтера й перші спроби міледі спокусити його. Він одійшов на крок і схилив голову. Проте, наче й справді заворожений цим дивовижним створінням, він усе ще не міг одвести від міледі погляду.
Вона добре розуміла причину його нерішучості. Непорушна холоднокровність, що таїлася за удаваним хвилюванням міледі, ні на хвилину не зрадила цю жінку. Перш ніж Фелтон знову заговорив і тим примусив би міледі продовжити розмову в тому збудженому тоні, що так уже стомив її, вона опустила руки, ніби жіноча слабкість узяла гору над фанатичним піднесенням, і сказала: