— Ні, присягаюся честю! — вигукнув гвардієць його величності.
— Ти присягатимешся честю, я — словом, і все-таки хтось із нас бреше. Зробімо якнайкраще, Монтаране, і візьмімо кожен по половині.
— Хусточки?
— Авжеж.
— Чудово! — вигукнули двоє інших гвардійців. — Це суд царя Соломона[60]. Мудра в тебе голова, Арамісе!
Молоді люди голосно зареготали, і справа на тому скінчилася. За хвилину розмова урвалась, троє гвардійців та мушкетер дружньо потисли один одному руки й розійшлися: гвардійці — в один бік, Араміс — у другий.
"Ось нагода помиритися з цією вихованою людиною", — сказав сам до себе Д'Артаньян, який під час останньої частини розмови стояв трохи осторонь. Сповнений найкращих намірів, він наздогнав Араміса і звернувся до нього:
— Добродію, я сподіваюсь, що ви мені пробачите.
— Ба ні, пане! — урвав Араміс — Дозвольте вам сказати, що ви поводилися зовсім не так, як личить вихованій людині.
— Як, добродію! — вигукнув Д'Артаньян. — Ви гадаєте…
— Я гадаю, пане, що ви не дурень і мусите добре знати — хоч і приїхали з Гасконі, — що без підстави ніхто не топтатиме носових хусточок. Париж, хай йому чорт, не вимощений батистом.
— Добродію, ви даремно намагаєтеся мене принизити, — відповів Д'Артаньян, в якому враз збудилася його вроджена сварливість. — Я приїхав таки з Гасконі, а раз ви про це знаєте, то мені нема чого вам казати, що гасконцям завжди бракувало терпіння; отже, вибачившись раз хоч би й за вчинену нетактовність, вони переконані, що зробили вдвічі більше, ніж від них вимагалося.
— Добродію, — відповів Араміс, — я сказав це не для того, щоб шукати з вами сварки. Хвала Богові, я не забіяка, і, хоч я й мушкетер — щоправда, тільки на якийсь час, — але б'юся на дуелях лише тоді, коли мене до цього змушують, до того ж завжди з великою відразою. Проте цього разу справа здається мені значно серйознішою, бо ви скомпрометували даму.
— Ви хочете сказати — ми скомпрометували! — вигукнув Д'Артаньян.
— Навіщо ви так необачно віддали мені хусточку?
— А навіщо ви її так необачно впустили?
— Ще раз повторюю: ця хусточка не випадала з моєї кишені.
— Он воно як! Але тоді ви, добродію, збрехали двічі, бо я на власні очі бачив — хусточка випала саме з вашої кишені.
— Що це за тон, пане гасконцю? Гаразд! Я вас навчу жити!
— А я відправлю служити вашу месу[61] вас, пане абате! До шпаги! Негайно!
— Ні, мій любий, не тут і не зразу. Хіба ви не бачите, що ми стоїмо саме навпроти будинку пана д'Егійона, в якого завжди повно прибічників кардинала? Хто мені доведе, що не його високопреосвященство доручив вам здобути мою голову? А мені, хай це навіть смішно, вона дорога; я навіть вважаю, що вона непогано сидить на моїх плечах. Я вас уб'ю, можете бути певні, але вб'ю тихо, десь у безлюдному місці, там, де ви не зможете ні перед ким похвалитися своєю смертю.
— Я згоден, але не покладайтеся занадто на себе і захопіть із собою хусточку, байдуже, ваша вона чи не ваша. Можливо, вам доведеться нею скористатись.
— Ви гасконець, пане? — спитав Араміс.
— Так. Отже, добродій схильний з обережності відкласти побачення?
— Я знаю, пане, що обережність для мушкетерів — зайва чеснота, але вона вкрай необхідна для служителів церкви; а що я мушкетер тільки тимчасово, то вважаю за краще лишитись обережним. О другій пополудні я матиму честь чекати на вас біля палацу пана де Тревіля. Там я призначу вам місце.
Вклонившись, молоді люди розійшлися в різні боки — Араміс пішов угору по вулиці, що вела до Люксембургу, а Д'Артаньян, боячись запізнитися, попрямував до монастиря Дешо, говорячи сам до себе: "Безперечно, я нічого не можу змінити; але якщо мені судилося бути вбитим, то принаймні рукою мушкетера".
V. Королівські мушкетери й гвардійці пана кардинала
Д'Артаньян нікого не знав у Парижі. Тому він пішов на місце зустрічі з Атосом без секунданта і вирішив задовольнитися тими, яких обере його супротивник. Єдине, що він заздалегідь вирішив зробити, — це гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, боячись, аби його дуель, як це трапляється у випадках, коли молодий і дужий супротивник стає до бою з пораненим і кволим, не спричинилася до згубних наслідків: якщо він зазнає поразки, це подвоїть тріумф його ворога; якщо ж він переможе, його звинуватять у злочині й зухвальстві.
Проте або ми погано змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач уже помітив, що Д'Артаньян — юнак не зовсім звичайний. Тож, навіть твердо переконаний у тому, що його смерть неминуча, він не хотів умирати спокійно й тихо, як це зробив би на його місці хтось не такий хоробрий і стійкий.
Уявляючи собі різні вдачі тих, з ким мав битися, Д'Артаньян чимраз ясніше бачив загальну картину. Він сподівався серйозними і щиросердими словами пробачення завоювати дружбу Атоса, чия зовнішність знатного вельможі й відкрите обличчя дуже йому сподобалися. Він тішив себе надією залякати Портоса тим, що коли не буде вбитий, то розповість усім про його перев'язь, а така історія, якщо тільки її дотепно змалювати, зробила б мушкетера посміховиськом. Ну, а потайного Араміса Д'Артаньян взагалі не дуже боявся. І якщо навіть припустити, що й до нього дійде черга, то Д'Артаньян твердо вирішив вирядити його в далеку путь або принаймні, поранивши супротивника в обличчя, як Цезар радив робити з воїнами Помпея[62], назавжди позбавити його вроди, що нею Араміс так пишався.
До того ж, у серце Д'Артаньяна вселили непохитну рішучість батькові поради: "Ніколи не підкорятися нікому, крім короля, кардинала і пана де Тревіля". Саме тому він не йшов, а летів до монастиря Дешо — похмурої споруди без вікон, оточеної витолоченим лужком, де, як і поблизу Пре-о-Клер, здебільшого зустрічалися люди, що не любили гаяти часу.
Коли Д'Артаньян підійшов до невеличкого пустиря біля підніжжя монастирської стіни, Атос уже чекав на нього, але не більше п'яти хвилин, — саме в ту мить пробило дванадцяту. Отож Д'Артаньян з'явився так само точно, як Самаритянка[63], і найсуворіший суддя в законах дуелі не міг би нічого йому закинути.
Атос, усе ще тяжко страждаючи від рани, хоч хірург пана де Тревіля й перев'язав її о дев'ятій ранку, сидів на кам'яній приступці й чекав на супротивника, як завжди спокійний і сповнений шляхетності. Побачивши Д'Артаньяна, він ввічливо підвівся і зробив кілька кроків назустріч. Д'Артаньян і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо торкалося землі.