— Мені здається, — сказала вона, — що ви таки почали вагатися.
— Ні, я не вагаюся; але відтоді, як ви розлюбили цього бідолашного графа де Варда, мені його просто шкода. По-моєму, для кожного втрата вашого кохання — це вже така жорстока кара, що немає потреби карати його ще в якийсь спосіб.
— Хто вам сказав, що я його кохала? — спитала міледі.
— Принаймні насмілюсь думати без зайвої самовпевненості: зараз ви кохаєте іншого, — ніжно сказав юнак. — І повторюю: я співчуваю графові.
— Ви? — перепитала міледі.
— Авжеж, я.
— Але чому саме ви?
— Бо тільки я знаю… — Що?
— Що він далеко не так завинив перед вами, як здається.
— Он як! — схвильовано вигукнула міледі. — Поясніть-бо докладніше, бо я й справді не збагну, що ви хочете сказати.
Вона пильно глянула на Д'Артаньяна, і в її очах спалахнув лихий вогник.
— Бачите, я людина порядна, — сказав Д'Артаньян, вирішивши враз покінчити з усім. — І відтоді, як ваше кохання належить мені — ви ж мене кохаєте, чи не так?..
— Авжеж! Кажіть далі…
— Так от, я в захваті, але мене мучить одне признання.
— Признання?
— Якби я сумнівався у вашому коханні, я б не признався… Але ж ви мене кохаєте, моя чарівна подруго? Ви справді мене кохаєте?
— Безперечно.
— В такому разі, якби через своє надмірне кохання я в чомусь завинив перед вами, ви простили б мені?
— Можливо!
Д'Артаньян якнайніжніше усміхнувся й хотів пригорнути до себе міледі, але вона відштовхнула його.
— Признання, — сказала вона, збліднувши. — Що ж це за признання?
— У вас було в цей четвер побачення з де Вардом тут, у цій спальні, чи не так?
— У мене? Ні! Нічого подібного не було, — сказала міледі таким твердим тоном і з таким байдужим виразом, що, коли б Д'Артаньян не був певен у протилежному, він би їй повірив.
— Не вигадуйте, мій чарівний ангеле, — усміхаючись, заперечив Д'Артаньян, — це нічого не змінить.
— У чім річ? Кажіть! Ви вбиваєте мене!
— О, заспокойтесь, ви нічим не завинили переді мною, і я вже простив вам.
— Далі, далі!
— Де Вард не може нічим похвалитися.
— Чому? Адже ви самі сказали, що цей перстень…
— Моя люба, цей перстень у мене. Граф де Вард, який був у вас в четвер, і сьогоднішній Д'Артаньян — одна й та сама особа.
Необачний юнак сподівався сором'язливого замішання, легкої бурі, яка скінчиться сльозами. Але він жорстоко помилився і в ту ж мить зрозумів свою помилку.
Бліда й страшна, міледі підвелась і, відштовхнувши Д'Артаньяна сильним ударом в груди, зірвалася на ноги.
Вже зовсім розвиднілось.
Бажаючи виблагати прощення, Д'Артаньян схопив край її пеньюара з тонкого індійського батисту; але міледі рвонулася з його рук. У ту ж мить батист розірвався, плечі її оголилися, і на одному з цих чарівних, ніжно-білих округлих плечей Д'Артаньян з невимовним жахом побачив квітку лілії, це незгладне ганебне тавро, залишене караючою рукою ката.
— Боже мій! — вигукнув він, випускаючи пеньюар. Похоловши з жаху, він укляк на місці.
Міледі одразу здогадалася, що її викрито. Вона зрозуміла: Д'Артаньян розгадав її таємницю, пекельну таємницю, якої ніхто, крім неї, не знав.
На нього глянула не розлючена жінка, а поранена пантера.
— Негіднику! — сказала міледі. — Ти не тільки підло зрадив мене — ти ще й дізнався про мою таємницю! Ти помреш!
Вона підбігла до невеличкої інкрустованої скриньки, що стояла на туалеті, похапцем відчинила її непевною рукою, схопила маленький кинджал з золотим держаком, з гострим та тонким лезом і кинулась до Д'Артаньяна.
Хоч який хоробрий був наш гасконець, а втім, і його злякало це спотворене обличчя, ці страхітливо розширені зіниці, бліді щоки й криваво-червоні губи. Він одсахнувся до самої стіни, наче вгледівши змію, що підповзала до нього, і, випадково натрапивши рукою на шпагу, вихопив її з піхов.
Не звертаючи уваги на шпагу, міледі спробувала забратися на ліжко і вдарити юнака кинджалом. Вона зупинилася тільки тоді, коли відчула кінчик леза біля своїх грудей.
Вона намагалася схопити шпагу руками; але Д'Артаньян не дозволив їй зробити цього і, приставляючи шпагу то до її очей, то до грудей, зіскочив на підлогу й позадкував до дверей, які вели до кімнати Кетті.
Проте міледі, нестямно лаючись, дедалі несамовитіше нападала на нього.
Це вже скидалося на справжню дуель; тож Д'Артаньян потроху прийшов до тями.
— Чудово, моя красуне, чудово! — примовляв він. — Але, ради Бога, вгомоніться, бо я намалюю ще одну лілію — на ваших чарівних щічках.
— Негідник! Негідник! — вигукувала міледі.
Проте Д'Артаньян уже був біля дверей кімнати Кетті.
Почувши грюкіт у спальні міледі — вона перекидала стільці, щоб підступитися до юнака, а він, боронячись, ховався за них, — Кетті відімкнула двері. Д'Артаньян, який усе ще маневрував, щоб наблизитись до цих дверей, був кроків за три від них. Він миттю вскочив до кімнати покоївки, блискавично зачинив двері й наліг на них усім тілом, аж поки Кетті замкнула їх на засув.
Міледі в нестямі почала ломитися в стіну, яка відділяла спальню від кімнати служниці; переконавшись, що це — марна справа, вона заходилась колоти двері кинджалом. Кілька ударів пробили дерево наскрізь. За кожним ударом чулися страшні прокльони.
— Швидше, швидше, Кетті, — прошепотів Д'Артаньян, тільки-но дівчина замкнула двері. — Допоможи мені вийти з дому, бо якщо ми дамо їй час оговтатись, вона накаже лакеям мене вбити.
— Але ви не можете піти в такому вигляді, — заперечила Кетті. — Ви пошарпані, напівроздягнені.
— Твоя правда, — сказав Д'Артаньян, який тільки тепер це помітив. — Дай мені в щось одягтися, тільки швидше: адже йдеться про життя і про смерть…
Кетті зрозуміла це. За якусь мить вона похапцем натягла на Д'Артаньяна квітчастий халат, великий чепець і накидку, дала взути пантофлі на босу ногу й мерщій потягла його вниз по сходах. Це було саме вчасно, бо міледі вже встигла подзвонити й розбудила всіх у домі. Воротар відімкнув двері саме в ту мить, коли міледі, теж напівроздягнена, гукнула, вихилившися з вікна:
— Не відчиняйте!
VIII. Як Атос без жодних клопотів знайшов своє спорядження
Поки Д'Артаньян утікав, міледі сварилася йому вслід стиснутими кулаками. Та тільки-но він зник за ворітьми, вона впала непритомна.