Писарі долили склянки водою, потім, випивши по півсклянки, знову долили їх; так що під кінець обіду вони вже пили напій, який замість кольору рубіна став нагадувати колір димчастого топаза.
Збентежений Портос з'їв куряче крильце і здригнувся, відчувши, що коліно дружини прокурора торкнулося під столом його коліна. Він теж випив півсклянки вина, до якого тут ставилися з такою ощадливістю і в якому він упізнав той поганющий монрейльський напій, що викликав огиду в людей, які бодай трохи зналися на винах.
Метр Кокнар, глянувши, як мушкетер ковтає нерозбавлене вино, важко зітхнув.
— Чи не покуштуєте ви цих бобів, кузене Портосе? — спитала пані Кокнар тоном, що ясно свідчив: "Краще не їжте їх".
— Чорти б мене взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! — пробубонів Портос собі під ніс.
І голосно додав:
— Дякую, кузино, я вже ситий.
Запанувала мовчанка: Портос не знав, що робити далі. Прокурор кілька разів повторив:
— Ах, пані Кокнар, дякую вам, ви влаштували нам справжнісінький бенкет; Боже, як я наївся! Метр Кокнар з'їв тарілку супу, дві чорні лапки та баранячу кістку — єдину, на якій було хоч трохи м'яса.
Портос подумав, що з нього кепкують, і почав уже підкручувати вуса й супити брови; але коліно пані Кокнар нечутно порадило йому заспокоїтись.
Ця мовчанка і зникнення зі столу всіх страв, зовсім незрозумілі для Портоса, були сповнені грізного змісту для писарів. Підкоряючись поглядові прокурора й посмішці пані Кокнар, вони повільно підвелися з-за столу, ще повільніше склали серветки, вклонилися й пішли з їдальні.
— Йдіть, молоді люди, йдіть: після обіду корисно працювати, — поважно сказав прокурор.
Коли писарі зникли за дверима, пані Кокнар дістала з буфета кусень сиру, вазочку з айвовим варенням та мигдальний пиріг з медом, який вона власноручно спекла з такої нагоди.
Побачивши стільки страв, метр Кокнар насупився. Портос прикусив губу, зрозумівши, що лишився без обіду.
Він глянув, чи стоїть ще на столі таріль з бобами, але вона вже зникла.
— Оце бенкет! Справжній бенкет! — вигукнув метр Кокнар, засовавшись на кріслі. — Epulae epularum[176]; Лукулл обідає у Лукулла[177].
Портос глянув на карафку, яка стояла біля нього, сподіваючись, що дообідає вином, хлібом і сиром; але вина не лишилося — карафка була порожня. Пан і пані Кокнар удали, що не помічають цього.
"Ну що ж, — подумав Портос, — принаймні надалі знатиму, що й до чого".
Він з'їв ложечку варення й зав'яз зубами в глевкому тісті пані Кокнар.
"Отже, — сказав він собі, — жертву принесено. О, коли б я тільки не мав надії зазирнути разом з пані Кокнар до шафи її чоловіка!"
Після такого розкішного обіду метр Кокнар захотів поспати. Портос сподівався, що прокурор переспить тут же, в їдальні. Проте клятий хазяїн зажадав, щоб його відвезли назад до кабінету, й наполягав, голосячи, доти, аж поки опинився біля своєї шафи, та ще й, про всяк випадок, поставив під неї ноги.
Дружина прокурора відвела Портоса до сусідньої кімнати й почала наводити мости для примирення.
— Прошу обідати в нас тричі на тиждень, — сказала пані Кокнар.
— Дякую, — відповів Портос, — але я не люблю нікого обтяжувати своєю присутністю; крім того, мені треба клопотатися про спорядження.
— Авжеж, — жалібно зітхнула дружина прокурора. — Ще й це нещасне спорядження…
— На жаль, так, — мовив Портос, — саме спорядження.
— Що ж являє сюбою ваше спорядження, пане Портосе?
— О, чого тільки там нема! — вигукнув Портос — Як вам відомо, мушкетери — це найдобірніше військо, тож їм потрібно безліч таких речей, які зовсім ні до чого ні гвардійцям, ні швейцарцям.
— Яких же саме?
— Тут може йтися… — почав Портос, який волів сперечатися за ціле, а не за його частки.
Дружина прокурора з жахом чекала продовження фрази.
— Про скільки? — спитала вона. — Сподіваюсь, не більше, ніж… Вона замовкла, їй забракло слів.
— О ні, — відказав Портос, — не більше, ніж про дві з половиною тисячі ліврів. Сподіваюсь навіть, що за певної економії я вкладуся в дві тисячі ліврів.
— Дві тисячі ліврів! Боже мій! — вигукнула дружина прокурора. — Але ж це ціле багатство!
Портос гордо випростався, і пані Кокнар зрозуміла його.
— Я питаю про деталі через те, — пояснила вона, — що, маючи чимало родичів і клієнтів з-поміж комерсантів, майже певна: можна придбати потрібні вам речі вдвічі дешевше, ніж якби ви купували їх самі.
— А-а! — мовив Портос — Он ви про що!
— Аякже, любий пане Портосе! Тож, передусім, вам потрібен кінь?
— Авжеж, кінь.
— Чудово! В мене є саме те, що вам потрібно.
— Он як! — зраділо вигукнув Портос — Отже, з конем справу владнано; але мені потрібна ще повна амуніція для коня, яка складається з таких речей, що їх може купити тільки сам мушкетер. Вона коштуватиме не більше трьохсот ліврів.
— Трьохсот ліврів! Що ж, хай буде триста ліврів, — сказала дружина прокурора, зітхаючи.
Портос усміхнувся: ми добре пам'ятаємо, що в нього було вже сідло, подароване герцогом Бекінгемом, тож ці триста ліврів він просто збирався покласти нишком до своєї кишені.
— До того ж, — вів далі мушкетер, — треба буде ще купити коня для слуги та чемодан для мене; що ж до зброї, то вам нічого про неї турбуватись: вона в мене є.
— Коня для слуги? — нерішуче повторила дружина прокурора. — Знаєте, мій друже, це вже надто розкішно.
— Он як, добродійко! — згорда мовив Портос — Може, ви вважаєте мене жебраком?
— Та ні! Я тільки хотіла сказати, що гарний мул часто не гірший за коня, і мені здається, що, коли придбати для Мушкетона гарного мула…
— Хай буде гарний мул, — погодився Портос — Ви маєте слушність, я сам бачив дуже знатних іспанських вельмож, у яких весь почет їздив на мулах. Але тоді, як ви самі розумієте, пані Кокнар, мул має бути з китицями й бубонцями.
— О, звичайно! — відповіла дружина прокурора.
— Лишається чемодан, — вів далі Портос.
— Хай це вас не хвилює! — вигукнула пані Кокнар. — Мій чоловік має п'ять чи шість чемоданів — можете вибрати собі найкращий. Один з них він завжди брав із собою в подорожі, бо він такий великий, що туди можна упхати все, що завгодно.
— То цей чемодан порожній? — простодушно спитав Портос.
— Звичайно, порожній, — так само простодушно відповіла дружина прокурора.