Але й сьогодні мені не судилося пораювати належно: тільки-но ступив я у хвіртку, як відразу ж побачив суху зігнуту постать учителя латини Міхневича (чи не мої латинські фрази викликали його у світі), він зирнув на мене з-під форменого кашкета, і я весело подумав: чи не хоче знову зі мною стрілятися?
— На мене виглядаєте, пане Міхневичу? — спитав я.
— На вас, — буркнув Міхневич, і не подумавши всміхнутись у відповідь.
— Будемо тут говорити чи зайдете до мене в гості? — спитав я все ще люб'язно.
— Зайду ліпше до вас, — так само понуро відповів Міхневич.
— То ласкаво прошу! — сказав я, відчуваючи, як шкрябнуло мені в душі: була це якась клята закономірність, що в найліпші моменти життя доля підсувала мені когось аж зовсім небажаного.
Мовчки піднялися по залізних сходах, Міхневич важко сопів у мене за спиною. Зрештою, опинились у кімнаті й сіли один супроти одного, розділені свічкою. Міхневич завмер у фотелі, випроставшись і дивлячись на мене понурим пильним поглядом.
— Все-таки хочу перевірити, — сказав нарешті, — чи справді існує в нашому домі скарб…
– І просите дозволу роздовбати мої стіни? — спитав я все ще добродушно.
— Ні, прошу дозволу їх тільки обстукати. А в нагороду відкрию речі, які будуть вам пожиточні й цікаві.
— А в Охоцької ви простукали? — поцікавився я в таємній надії здихатися гостя.
— В Охоцької всі стіни глухі. Там немає тайника…
— Дозволила шукати в себе?
— Я в неї купив це право, — гостро відказав Міхневич. — Купую його і у вас. За новини дуже й дуже вам пожиточні.
— Що за новини?
— Вони стосуються вашої нареченої, — буркнув Міхневич, все ще не відводячи од мене пронизливого погляду. — Але виповім їх тільки після того, як простукаю стіни.
— А коли й мої стіни виявляться глухі?
— Тоді я вважатиму, що ви мене розіграли із тим скарбом.
— Я сказав тільки те, що чув сам. Коли б був упевнений, що той скарб і справді існує, повірте, розколупав би стіни сам.
— Гаразд, я згоден повірити, що вас одурено. Але і в цьому випадку хочу переконатися, що всі розмови про скарб порожні. Я тоді зможу заспокоїтися…
Щось маніакальне мигнуло в очах Міхневича: це був чоловік, який од мети не відступає.
— Обстукуйте, — зітхнув я. — Чи довго це триватиме?
— Години зо дві.
— А чому не хочете розповісти своєї новини відразу?
— Тоді не витерпите так довго моєї присутності. Я стурбувався. Здається, він справді знав щось неприємне — приємного і сповіщати не було потреби. Але я вдав із себе байдужого, розгорнув книгу і спробував читати, в той час, як Міхневич почав лазити біля стін, методично їх обстукуючи. При цьому він часто притуляв вухо до стіни, і чим довше це робив, тим більше я дратувався.
— Може, попрошу Охоцької приготувати, самовар і вип'єм чаю? — запропонував я, але він тільки блимнув у мій бік:
— Сидіть тихо! — наказав.
Я сидів тихо. Літери стрибали перед моїми очима, в серці млоїло. Хто знає, може, я справді пропустив щось важливе? Це було б дивоглядне, адже мої вивідчі здатності немалі. Останнім часом я, правда, був сліпий та глухий, зачарований лагідними усмішками жінок із Рудинської, а сьогодні навіть повірив, що одна з них мене щиро полюбила. Міхневич стукав. Одноманітно й уперто, і цей стук відбивавсь у мене в голові. Тук-тук, — тільки й чув я. Тук-тук! Міхневич, працюючи, надсадно дихав. Мені здалося, що починаю божеволіти. Я заплющився і слухав, як тахкотить моє серце. Тук-тук-тук-тук! — моє серце гупало в такт того безнастанного постукування по стіні. Не міг сидіти, тож устав і пішов на кухню, щоб узяти там шматок хліба й сала. Їжа застрявала мені в горлі, але коли поїв, мені полегшало. Міхневич усе ще стукав.
Тоді я пішов на кухню вдруге, зробив ватяні тампони й забив ними вуха. Стукіт став долинати тихіше, але я чомусь почав гостро до нього прислухатися. "Ах, господи, — подумав я, — дві істоти у цьому світі полюбив: хлопця, який кинувся з тетерівської скелі, і панну, про яку зараз маю почути казна-що. Якесь прокляття переслідує мене!"
Я почав міркувати: те, що оповість Міхневич, напевне, має бути правдою, адже і він нишпорка не з останніх. Йдеться, очевидно, про якусь міську плітку про Софію, що минула моїх вух. Ні, я учинив нерозважно: треба було в час залицянь пустити своє невидиме єство по салонах та компаніях і послухати, що там про мене та про Софію балакають. "Це все дурниці, — сказав я собі, — бо те, що балакають у компаніях, я зараз почую: немає ліпшого дослідника амурних історій за Міхневича". Міхневич тим часом стукав. У сутінках його постать нагадувала якусь допотопну істоту: вперту, послідовну й завзяту. Вона повзає по моїх стінах, а я мушу безживне сидіти в кріслі і тільки спостерігати. Я відчув, що вельми сьогодні стомлений і що очі мої злипаються. В грудях колотилося щось сіре й нудне, а вся моя радість та півнячий екстаз пропали навіки. Навіть не міг відтворити Софіїного образу — те сіре й нудне розмивало його. Я ставав покірний, зневолений, отупілий. Ну от, утішав себе, чим довше стукає цей чоловік, тим ближче до розв'язки! Я вже спав. Розплющивши очі й не тратячи свідомості. Бачив допотопну істоту, що повзає по стіні, але не впізнавав її. Чув далекий приглушений стукіт, але він мене більше не дратував. Був-бо наче стукіт годинника.
Цей годинник відстукав свої дві години й замовк. Я вийняв із вух тампони — допотопна істота рушила до мене. Сіла навпроти й подивилася морочним поглядом.
— Так що? — спитав я.
— Ваші стіни глухі. Вся та історія про скарб — байка!
— Можливо, — сказав я. — А тепер, які ваші новини?
— Мої новини звичайні. Про це все місто знає. Чи відаєте ви, що ваша наречена вагітна?
Очевидно, на моєму обличчі з'явилось щось таке, що втішило Міхневича. Я дивився на нього широко розплющеними очима, а на його вустах з'явилася усмішка.
— Перед вами, — сказав Міхневич спокійно й розважно, — Софія крутила роман із заїжджим офіцером. Той звів її й накивав п'ятами. Вона була у лікаря Завітневича, який твердо засвідчив стан її вагітності.
Я, здається, пожовтів, як вогник свічки, що мене освітлював. Здається, усміхався, але це навряд чи був веселий усміх.
— Ми з вами не зовсім мирилися, — мовив далі Міхневич. — Пам'ятаєте, навіть хотіли стрілятися. Але тоді говорила в мені збунтована кров. Потім я повірив, що ви поділилися зі мною неперевіреною чуткою. Ви й справді не шукали того скарбу, а коли так, не вірили в нього. Я повинен був би зважити на цей факт. Через це, як чесний чоловік, вирішив перевірити ваші стіни особисто і вчинити вам послугу, оповівши правду про Софію Фридерикс. Ті бестії хочуть вас окрутити, а в мене вже немає підстав відчувати до вас неприязнь.