— Анітрохи, — не менш переконано мовив я. — Але коли вона подобається вам… Софія зітхнула, і її рука м'яко стисла мою.
— Хочу вам признатися, — сказала, ще раз зітхнувши, — я теж не люблю музики. Коли б не мамінька, не підходила б до інструмента.
— У світі так не годиться…
— Саме тому я й училася, — сказала скромно. — Як могла…
– І чудово змогли, — мовив я.
Ми стали одне супроти одного, не випускаючи руки з руки, і я залюбки потонув у її темних очах.
— Здається, за нами стежать, — шепнула панна.
— Звісно, стежать, — сказав я. — Але чи нас це обходить?
— Неприємно, — озвалася Софія й повела плечима. Тоді я відчув натхнення.
— Нехай цілий світ дивиться! — вигукнув неголосно. — Чи нам із вами ховатися? Адже ми гарно й порядно дружимо чи не так?
Панна погасила віями очі, а коли подивилася на мене знову, я втонув у солодкій купелі.
— Уже ходжу до вас місяць, — сказав я. — Чи ж приємно вам?
Софія глянула на мене, гостро скинувши очима.
— Ходімте, — шепнула вона. — На нас дивляться…
— Але я хочу дочекатися вашої відповіді.
— Хіба не бачите?
— Бачу, але хочу вашого слова.
— А я… — витисла нарешті. — Я вам подобаюся?
— Безмірно, — мовив я. — Однак бути нав'язливим…
— Це ви нав'язливий? — здивувалася вона. Три потужні струмені лилися з трьох вікон; здається, вони нервували мене, але й по-своєму збуджували.
— Може, вам неприємно, що таке говорю? — спитав обережно.
— О ні, чому ж! — поспішила запевнити Софія.
— То продовжувати мені приходити далі?
— А хіба вам у нас неприємно?
— Хочу вияснити ваше ставлення. Софія замовкла. Вийняла руку, а другою з муфтою помахувала.
— Примушуєте до надмірної відвертості, — сказала вона.
— А ще не пора?
— Мамінька каже, що пора, — наївно озвалася дівчина.
— О, ваша мамінька достойна й розумна жінка. А як ви вважаєте?
— Мені соромно про це говорити…
— А все-таки?
— Давайте пройдемо далі. Там звернемо на малу стежку, і тоді на нас не дивитимуться. — Вона прошепотіла це якось зразу й навіть пристрасно.
Я ступив уперед, але її рука притримала мене.
— Не поспішайте так, — сказала тихо.
Ми пішли прогулянковою ходою, але я ледве стримувався, щоб не пришвидшити кроку. Біля загорожі стежка й справді повертала вбік, тут ми могли сховатися.
Стали під яблунею, обсипаною снігом та інеєм, і Софія подивилася на мене просто.
— То яке ваше слово? — спитав я.
— Мені приємні ваші візити, — сказала вона без зайвої соромливості. — Чи ж ви полюбили мене?
— Мрію вами, — мовив я.
Вона похилилася до мене, і ми змушені були впасти одне одному в обійми. Побачив перед собою жагуче розхилені вуста й припав до них. Панна кволо впиралась об мої груди, але вуст не віднімала. Нарешті різко відхилилася й задихано прошепотіла:
— Коли любите, беріть мене швидше з цього дому. Беріть, бо я тут задихаюся!..
Я почав обціловувати її обличчя, аж доки знову не натрапив на гарячі вуста. Ми обоє тремтіли, як у пропасниці.
— То що скажете на моє слово? — спрагло прошепотіла вона.
Ініціатива була вже не в моїх руках, але я не вражався.
— Візьму вас, — пролепетав я.
— Якнайшвидше?
— Якнайшвидше.
Вона застогнала й усім тілом припала до мене. Я знову пив її вуста, а вона трепетала в моїх обіймах, як пташка. Нараз здригнулася й відштовхнулася від мене.
— Вертаймося, — сказала, не дивлячись на мене. — А то вони підіймуть тривогу. Скажемо маміньці зараз?
— Чого ж, — мовив я, намагаючись пригасити зайве збудження. — Коли вже ми дійшли з вами згоди…
Вона подивилася на мене довгим, лагідним, проникливим поглядом.
— Ви дуся! — сказала розмлоєно.
— А ви чарівниця! — підхопив я пристрасно. Вона засміялася, ми вийшли на алею, і нас добре побачили всі три вікна. Рук ми вже не тримала з'єднаними, а йшли трохи наче й сторонячись одне одного.
— Не поспішайте, — попередила мене Софія.
Ми ступали поволеньки, обоє заспокоювалися, обоє мали майже байдужі лиця, йшли назустріч трьом струменям, що лились із шибок; я вже навіть побачив уклеєну в скло монументальну постать мадам Фридерикс; здалося мені, що очі її відсвічують червоним. У другому вікні стояло бліде, майже біле обличчя Наталі, а покоївка десь зникла. Зрештою, вона з'явилася з-за рогу дому в накинутій на плечі свитці і в зав'язаній під підборіддям хустці. Обличчя її цвіло, а з рота виривалися струмені пари.
— Ходіть уже, пані кличуть, — озвалася вона, не в силі загасити усміху, який, до речі сказати, таки прикрашав її миле личко.
— Що вона хоче? — холодно спитала Софія.
— Кажуть, самовар закипів, — блиснула лукавими очима наймичка.
— А він таки справді закипів? — спитав я, мимоволі переймаючи той її усміх.
— Аж на столі стрибає, — відказала весело покоївка й крутнулася на стежці, щоб якнайшвидше сховатись із морозу…
Я повертався додому, приголомшений тим, що відбулося. Западали ранні зимові сутінки, від чого сніг став прозірчасто-синій, а над головою розгорнулося бузкове тремтливе небо, яке готувалося впасти на голови всім живим і, з'єднавши бузкові площини із площинами синіми, народити ніч. Я йшов обережно, наче крадучись, готовий щохвилини пришвидшити крок, — не хотів, щоб мене хтось перестрівав із знайомих. Сьогодні бажав набутись сам, непомітно прослизнути в свою кімнату і вже там розмірковувати про все, що сталося, а може, просто покупатись у солодких хвилях, якими мене обдаровано. Хотів бути задоволений і щасливий, бо, відколи знаю себе, не відав таких почуттів і такого піднесення. Здається, не так багато часу минуло відтоді, коли я вирушив із Києва до Житомира, а скільки всього сталося? Коли б під цю хвилю зустрів я себе самого, отого холоднозорого молодика, від якого всі сахалися, відчув би те, що до мене відчували інші люди: обридження і острах. Зараз же я був добрий, благий, розмлоєний, щасливий — не мав діла ні до кого у світі, бо збагнув не таку вже й малу істину: жити у світі і зі світом ліпше, ніж залишатися його холодним спостерігачем. Усе менше й менше користуюся я даром роздвоєння, все рідше й неохочіше відпускає од себе моє видиме невидиму частину єства; більше того, в цей чудовий, синьо-бузковий вечір я пізнав ще одне: саме тепер починаю ставати по-справжньому цілісним. Раніше я цілісністю тільки хвалився, а зараз починаю нею жити — оця моя нехіть до роздвоєння і є ознакою того. Ні, не був я такий засліплений, щоб не бачити: Софія просто поспішає вийти заміж, а її матінка прагне якнайшвидше ту дочку випхати з дому; я знав, що не для мене той затишний дімець, та й не вмістив би він дві родини. Я таки ніколи в ньому не поселюся, і мене, може, як і всіх, чекає з'їдливе й монотонне сімейне життя. Здається, й наречена моя тільки вдає із себе янгола, насправді ж характер має твердий і невдовзі спробує, як і всі жінки, сісти мені на карк, щоб перетворити мене у слухняного прислужника, — все це я розумів, бачив, але не хотів сприймати. Не міг думати про завтрашній день, бувши так наповнений днем сьогоднішнім. Скільки є його в світі — щастя, думав я, а коли воно посилається, треба його випити без острашок і застережень. Треба наковтатися його спраглими вустами, бо за день-два стане воно неістотним і невловимим. Знову вдарить, як мороз на квіти, холодний та жорстокий будень, отож хотів самооблуди, й мав її, і втішався з неї, напивався, похлинаючись. Хотів марити юним дівочим тілом і горіти коханням до прекрасної істоти, хотів відчувати вічно загадкову таємницю жінки, вдихати в себе її запах, вражатися. Одне слово, хотів жити для себе, а світ, який колотиться навколо, хай відступить і не чіпає мене, хай поколотиться трохи без мене — холоднооких молодиків у ньому вдосталь. Коли все буде гаразд, коли нарешті осягну те, чого прагну, поставлю у цій своїй книзі останню крапку, й ніколи більше моя рука не потягнеться до пера: відтепер я мрію влаштувати власне гніздо, відтак матиму потребу огородити його й тішитись у затишку. Хто зна, можливо, я хочу перетворитись із persona grata в людину елементарну, яка живе й бореться за своє існування, радіє, коли їй радісно, і сумує, коли б'ють її невдачі. Хочу пити життя, щоб не прогавити в ньому ані хвилини — воно не тільки чорне чи сіре. Воно різноманітне і різнояке, все залежить тільки від окулярів, які накладаємо на очі. Зараз на очах у мене рожеві окуляри, і я радий з того, хочеться навіть підскакувати й безглуздо всміхатися, я навіть чуда особливого прагну — нехай, наприклад, це чудо буде жінкою. Воно і в цю мить з'являється до мене і живе в мені, і я знову стаю в подвійній іпостасі, розділений на єство жіноче й чоловіче в собі, єднаю їх, як щось воістину сокровенне, готовий засліпитись і захмеліти — хочу такого з'єднання, і всі остудні міркування вириваються з мене, як пара з рота. Починаю закипати зсередини, я сліпий, бо не бачу навколо ні людей, ні вулиць, вони мені під ту хвилю й непотрібні, адже існує вищий сакрамент, якого я готовий доступитися — великий сакрамент любові. "Ното sit homini deus", — проголошую не без патетики і задираю самовпевнено носа…