— Що сталося? — перепитала трохи злякано молода.
— Нічого особливого, — спокійно відказав граф. — Таких зупинок у нас буде не одна. І є досить людей, щоб ми цим не турбувалися.
Карету й справді витягали з баюрини запопадливо. Кричали люди, вйокали на коней, плескали батоги; зрештою, повіз хитнувся й поплив, ніби його понесено на руках.
— Слуги в мене навчені, — монотонне, аж ліниво, говорив граф. — Звісно, будь-яка наука не засвоюється без примусу, але що вдієш! Без доброго канчука хлоп, на жаль, не буде ані старатливий, ані слухняний. Як ви до цього ставитеся?..
— Належно, — відказала графиня. — Необхідність не буває приємна…
— Матимете свою, жіночу, прислугу й даватимете їй лад самостійно. В мене в палаці зразково все впорядковано, і це має пані сподобатися…
У тодішньому київському житті це одруження було настільки неординарною подією, що по всіх салонах та зібраннях лише про те й балакали. Я зацікавився цією історією й собі, отож уперше за свою практику наважився відпустити другу половину свого "я" разом із щасливою молодою парою аж до самого Тульчина. Довго так жити, щоб обидві половини мойого єства перебували одна від одної на відстані, я не міг, отож при першій нагоді невидима частина мого єства повернулася назад — решту історії я відтворюю здогадно, на основі принагідне почутих звісток.
Досвід такого розполовинення й віддалення обох частин єства нічого приємного не приніс: я тоді заслаб і змушений був лягти в університетську клініку; збіглося це із сильною застудою. Може, тому, відчувши наглу слабкість і потребуючи зміцнення духу, я й відкликав згодом невидиму половину свого "я" із Тульчина, затямивши, що отак роздвоюватися таки небезпечно.
Тоді ж таки, коли ми їхали в кареті, любо було мені сидіти на м'якому, відчуваючи пишний затишок графського повозу, — я ніби відчував дотичність до великопанського світу, а ще більше мав задоволення усвідомлювати, що мої співподорожани й гадки не мають про такого компаньйона, як я…
У палаці й справді панував лад. Величезний будинок ще здаля кидався в очі ясними формами й незвичайною стрункістю стін. Всередині палац прикрашали паркети різного візерунку й барви, лискучі ручки дверей, величезна кількість східних килимів та килимових доріжок, розкішні шпалери на стінах і найтоншої роботи мебля. Слуги були вбрані в однакову одежу і взуті в повстяні туфлі, від чого кроків їхніх не було чутно. Рухалися безмовно й швидко, і ми з графинею мимовільно дістали враження, що вони, подібно до господаря, схожі на механічних ляльок, а весь дім — досконало наладнований механізм, де кожне коліща рухається у свій бік, і саме це було запорукою безпохибного ритму, що тут панував. Господаря вже чекали, бо для зустрічі виладналися вздовж простеленої килимової доріжки дві шереги майже дерев'яних лакеїв, двері перед панами відчинилися самі, наче також були натренованою істотою, і у величезному передпокої графові кроки лунко задудніли — тільки він і мав прерогативу ходити з таким гупом. Граф не звертав на слуг анінайменшої уваги, але кожен його рух не лишався непомічений; зрештою, він не віддавав наказів голосом, а тільки непомітними кивами руки. Слуги крутилися біля нього в улагодженім, як музика, ритмі, від чого в мене з'явилося відчуття, що в усіх цих людях, як і в домі, є щось нереальне. Був дім до неприродного розкішний, до неприродного безгучний, і від усього, кажу, відгонило чимось мертвим. Порушували тишу тільки важкі й лункі кроки господаря, і я подумав: який несусвітний жах відчуває вся двірня, чуючи цей залізний поступ. Графиня дивилася на все, як уві сні, а коли сіла навпроти чоловіка в просторій їдальні, помітила, що він зирить на неї випитливо.
— Чи подобається вам, пані, мій дім? — спитав, пильно придивляючись до дружини.
— Понад усяку фантазію, — відповіла стримано графиня. Він розсміявся.
— Це понад фантазію через те, що існує все насправді, — мовив він. — Хочу, щоб ви зрозуміли, чому не терплю в себе гостей, а живу відлюдно. Всі мої зусилля спрямовано на те, щоб тримати зразковий лад і щоб підвести до можливого ідеалу й сам спосіб життя. Тут усе влаштовано відповідно до мого смаку й моїх потреб, окрім мого, тут не існує жодного "я". А кожне спілкування із собі подібними — це змушене прилаштовування до собі подібних. Гляньте на наші панські палати: там усе існує не для їхніх господарів, а напоказ, для гостей. Все приладжено до загального смаку й потреб, через це кожен із них стає маріонеткою, отаким собі полішинелем, суть якого — всім відомий секрет. А я не хочу ні до кого уподібнюватися, не хочу також, щоб уподібнювалися чи пристосовувалися до мене. Був би дуже щасливий, щоб і ви, пані вписались у життя цього дому й не руйнували його гармонії. Може, вона не зовсім ідеальна, але терпима.
Анеля подивилася на нього розширеними очима, в яких було трохи страху, а трохи цікавості, трохи збентеження, а трохи й кокетства, але він не прореагував.
— Найбільша моя невигода, — сказав, легко насупившись, — це те, що в моєму флігелі знову поставлено на постій якогось генерала. Вже не того, про якого розповідав, а іншого. Там, на превеликий мій жаль, досить часто влаштовуються вечори, в яких ми, звісна річ, участі не братимем. Але це на краще. Матимете розвагу слухати музику, бо в Києві звикли до суєтного життя.
— О так! — вихопилось у графині.
— Усі жінки в цьому відношенні однакові, — примирливо сказав граф. — Ну що ж, слухатимете музику, бо я не тримаю оркестру… Може, хотіли б у мене щось запитати чи вияснити?
Анеля знову зирнула на чоловіка розширеними очима, але не сказала ні слова.
— Відкрию вам секрет свого урядування. Можете застосувати мій метод, щоб тримати в руках власних слуг, — граф почав усміхатися, але якось химерно: дивився водночас на жінку серйозно й пильно. — Щоранку я приймаю в себе в кабінеті всіх слуг. Поодинці, звісно. Всі вони, від управителя до останнього козачка, повинні доносити мені на своїх товаришів. На кожен переступ, на кожне відхилення від обов'язків. Винний карається, а викажчик обдаровується. Через це вони шпигують один за одним винятково старанно, ненавидять один одного, але зв'язані в один вузол. Результат ви вже, здається, помітили.