Сидів і безглуздо всміхався, начебто поділяв ці веселощі. Начебто не мав на серці пронизливого суму, який з'їдає мені серце. "Зараз, зараз щось станеться!" — подумав я.
— Співайте, пане дяче! — сказав Хома Біда, йдучи по хаті у вільному танку. — Без співу годі танцювати.
— Славно танцюють, — сказав Савич. — Правда, пане канцеляристе?
І він знову заспівав:
Шевчику, шевчику, поший чобіточки,
Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…
І знову відгукнулися співом усі, що були в корчмі, навіть В'юцка:
Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…
Я зиркнув на В'юцку. Знову на її обличчі зацвіла тонка, ніжна краса, що так уразила мене сьогодні.
— Долити ще, пане канцеляристо? — спитала солодко. Всміхнулася, і це був такий ніжний усміх, що я хитнув ствердно, хоч пити мені сьогодні не хотілося. Але тоді вона знову до мене наблизиться і знову буде поруч.
— Чи не підмішуєте, В'юцко, в питво любистку? — спитав тихо, коли вона забирала поставець.
— А вас уже й розібрало, пане канцеляристо, — засміялася легковажно вона.
— Самі здорові бачити, — сказав я. — Чи пустите до себе ввечері, В'юцко?
— Приходьте з паном дяком, — і не моргнула В'юцка. — До мене, пане канцеляристо, кожному вільно приходити…
Хома Біда саме з'являв, як швець суче дратву, він похитнувся і впав. Стефан Савич розсміявся.
— Хто не танцює, дає звідного, — сказав не встаючи Хома Біда.
— Я танцюю, — сказав тонким, жіночим голосом господар Василь Бабій.
Він вийшов з-за столу і пішов у легкому танцю, приплескуючи руками.
— А ви, пане канцеляристе?
— Даю звідного, — сказав я і махнув В'юцці, яка йшла з повним поставцем. — Дайте йому, В'юцко, звідного.
В'юцка глянула на мене трохи стурбовано, але я відчувався цілком спокійно.
Міг скільки завгодно дивитися на жінку, яку, здається, покохав. Зрозумів у цю хвилю благість, яка находила на Стефана Савича, коли йшлося про В'юцку, зрозумів, чому він так охоче упосліджується перед нею і чому складає піднесені любовні вірші. В цю хвилю я теж ладен був складати такі вірші, і в мене в голові почали крутитись якісь слова. Але ті слова були бліді й невиразні, і не міг я ними віддати гарного, святого трепету, що його відчував.
Хома Біда тим часом весело скочив на ноги. Віддав мені жартівливого поклона і знову пустивсь у танок, входячи у коло, що його вели Бабій, Хвостенко і Кучурба. В'юцка йшла до мене, тримаючи на вустах ніжний усміх.
— Співайте, пане дяче, співайте! — гукнув Хома Біда.
— Потанцюйте, трохи згагу собі погашу, — обізвався добродушно дяк.
— Вже починають дуріти, — сказала тихо В'юцка, ставлячи поставця. — Ви б, пане канцеляристо, зараз пішли. Завітали б до мене з паном дяком пізніше.
Але дяк начебто не чув її слів. Він співав. Я ж дивився В'юцці в очі і всміхався на все лице.
— Не боїтеся, пане канцеляристо? — смикнула вона плечем. — Послухали б ліпше мене.
Але я й справді не боявся. Не боявся, хоч уже помітив, що танцюристи не просто собі танцюють. Вони повернені до мене обличчями і відверто дивляться.
— А ви таки не хочете з нами танцювать? — спитав, зрештою, Хома Біда, пропливши повз мене з легким прискоком.
— Хто сказав, що не хочу? — мовив я, встаючи. — Ану заспівуйте, пане дяче.
Доладнався до танцюристів, а дяк знову завів тої-таки пісні. Танок був нескладний, ми йшли вільними вихилясами по колу, а потім просто.
— Чогось шукаєте в наших краях? — спитав, наближаючись до мене, Хома Біда.
— Навідав пана дяка, свого приятеля, — відповів я, коли ми зблизилися знову.
– І тільки, пане канцеляристо? — спитав Хома, наближаючись до мене втрете.
– І тільки, Хомо.
— Ну дивіться, — хмикнув недобре Хома. — Дивіться, щоб біди з того не вийшло.
— Не вийде, — сказав я. — Досить того, що ти сам собі Біда.
Хома засміявся. Несмішно, широко розтуляючи рота: здається, я таки йому не подобався. Але те, що сказав, задовольнило його, бо присів і почав виробляти всі дії, що їх робить швець, працюючи. Я почав і собі стрибати на одній нозі, сучачи дратву, витягаючи шкіру, краючи, прибиваючи колки чи витягаючи гвіздки.
— Добре танцюєте, пане канцеляристо! — вигукнув Хома і збився з ритму. Всі засміялися, окрім мене й Хоми, а ще В'юцки, яка стояла на вступі до другого покою і була чомусь стурбована.
— А з мене досить! — сказав раптом Стефан Савич, обриваючи спів. — Підемо вже, пане канцеляристе. Лишимо хлопцям цей недопитий поставець, бо нам таки пора.
Його голос прозвучав напрочуд тверезо й голосно, і В'юцка полегшено зітхнула. Всі припинили танцювати, пильно дивлячись на дяка. Той сидів за столом, спокійнісінько світячи усмішкою, а коли танок обірвався, звівся.
— Так швидко йдете, пане дяче? — спитав немов із жалем Хома Біда. — Добрий голос маєте, і славно нам під нього танцювати.
Дяк нічого не відповів, а пішов просто до дверей, і я, втерши піт, попростував за ним. За спиною почув зачаєне дихання і мимоволі повернув голову, несвідомо готуючись до нападу ззаду.
— Доброї вам погулянки, люди! — сказав, виправдовуючи свій поворот голови.
— Ходіть здорові! — сказала В'юцка, і її дзвінкий, ніжний голос зазвучав у тиші підсилено голосно.
5
Кінь мій стояв, прив'язаний до стовпця, і я, щоб не топтатись по багнюці, скочив верхи.
— Залазьте і ви, пане дяче, — запропонував я. — Втопитесь у багні.
Дяк став однією ногою на стовпця і легко всівсь у мене за спиною.
— Щось сталося, пане Савичу? — спитав я, коли ми рушили.
— А що мало б статися? — обізвався неохоче дяк.
— Але щось-таки сталося?
— Хлопці перепили, — так само неохоче сказав дяк, — і скоро дуріти почнуть…
Ми їхали якийсь час мовчки.
— Вони підозрілі до вас, пане канцеляристе, — сказав нарешті дяк.
Я побачив у просвіт між хат ті ж такі рудівські поля, були вони в цей мент ще рудіші й повні води. Дихали пряною вільгою і наче застерігали. Тихий страх озвався на споді мого серця, а водночас і не до кінця збагнений жаль.
"Ці люди в шинку, — подумав я, — хочуть простого: зрозуміти, чому я тут". Людина може мати тільки одне місце, де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина фортеця перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе безпритульним і мандрованим — вони ж бо, як той горох при дорозі.