"А може, я таки вмер, а потім ожив?" — думав він далі, і в нього похололо всередині. Замутило в голові, і він подумав про тих, хто справді був йому батьком і матір'ю. Але не відчув при тому ні хвилювання, ні втіхи — не любив їх, бо не знав. Через це знову ліг горілиць, і очі його полетіли у вишину, меншаючи й меншаючи, поки не перетворились у дві палаючі серед темного шовку іскри…
Так ішов він два дні і дві ночі спав на піску, загортаючись у кучугури, щоб не промерзнути до ранку. Але вранці все одно клацав з холоду зубами і, щоб розігрітися, біг. Кілька сіл, що зустрілися йому, обминув, наче забув, що поклав заходити в кожне. Зрештою, той шал, що погнав його в дорогу, почав вивіюватися і слабшати, і от одного вечора, поївши чаїних яєць, спечених у вогнищі, відчув, що вже немає в ньому тої озлості, яка вигнала з рідного села. Зрештою, і рідного села для нього не існувало — сидів біля пригаслого вогнища і мав напівпригаслі очі. Вперше заворушилася в голові думка про все нерозважне і дурне, вчинене ним, і вперше важко зітхнув, намагаючись тверезо розсудити, де він і куди загнала його доля.
Зараз і справді було б нерозумно ходити по селах і розпитувати, подумав він. Хто зможе його впізнати, хіба тільки його пускала мати по водяній дорозі? Був то прадавній звичай, і він сам міг пригадати не один такий човник — бачив їх, рибалячи з батьком. Спускали подібні човники і в їхньому селі. "Так дитина швидше потрапить у рай, — чув він біля себе повільний, оповідний голос, — а крім того, і ріка від цієї жертви даватиме більше риби і не топитиме рибалок. Дитина ж житиме не тільки душею в небі, а й тілом, бо піде в підводні палаци і пізнає розкіш та щастя… Він бачив худу й чорну жіночу постать, котра несла на руках засмолений човник із вічком біля личка, щоб дитя могло дихати; за нею йшов зажурений батько, який сам і тесав, і смолив човника, за ними — родичі й односельці, і голосила жінка, припадаючи вустами до вічка, і цілувала той човник, обливаючи його слізьми…"
Обірвав цей спогад різко й сердито, бо від того почало млоїти під серцем, починав навіть розчулюватися: знав тепер напевне, що і сам побував у такому човнику. Натомість вуста його кривилися, і з них витискалися слово за словом лайки. Сидів біля прохололого вогнища і цідив ті лайки. Ганив вечір, річку, дерева, кущі й пісок. Лаяв цілий світ, небо і землю, воду і вогонь. Сипів брудними словами і наче випльовував із себе скверну. Відтак, звільнений, заспокоївся і знову довго й нерушно дивився на безкінечну водяну гладінь. Думав, що найкраще для нього дійти до якогось хутора і найнятися там.
"Ще невідомо, чи не вбив я того першого парубка", — розважливо зміркував і вирішив пошукати місця якнайвідлюднішого.
3
Підійшов до воріт і застукав важким билом. В глибині двору озвалися собаки, а невзабарі почулися неспішливі кроки. Чоловік відчинив кватирку у воротях і визирнув, показавши довгі вуса і кругле немолоде обличчя.
— Чого хочеш? — спитав оглядаючи.
— Чув, що шукаєте наймита, — сказав Петро, незмигно дивлячись на чоловіка.
— А таки шукаю, — сказав чоловік, і з того боку загриміли засуви. — Заходь!
Петро зайшов у густо заросле травою подвір'я, і до нього з гавкотом кинулися собаки.
— Атю! — шикнув на них господар, і собаки слухняно присіли в траві.
— Що там таке? — вийшла на ганок гарна, нестара ще молодиця, придивилася до Петра і всміхнулась. — Ого який ладний парубок!
— Ти мені, жінко, на парубків не задивляйся, — добродушно озвався господар. — Тут чоловік у найми проситься…
— Це вже ти вирішуй, — війнула плахтою жінка і сховалась у хаті.
Собаки загарчали, коли проходив повз них Петро, і він швидко до них озирнувся.
— Не зачеплять! — сказав господар. — Вони в мене вчені… Сідай оно на лаві й потеревенимо. Не по знаку ти мені, то й розпитати годилося б.
— Прийшов знизу, — сказав Петро. — З Голубівки, може, чули?
— Голубівку чув. — відказав, сідаючи і собі на лаву господар. — Батьків і дім свій маєш?
— З сиріт я. Ні дому в мене, ні батьків.
— З таких найліпші наймити, — сказав мов про себе господар. — А служив там у кого?
— У рибалки Панаса, на прізвище Сом.
— З Сомом і соми ловив? — пожартував чоловік.
– І не тільки соми, — сказав Петро, роззираючись. Тут йому подобалося: дворище було оточено високим дубовим парканом, поверх якого набито гострого цвяшшя. Двір зеленів між сірих площин паркану та повіток, зате хата сяяла білими стінами. За хатою був, певне, сад — проглядали дерева.
— Там у мене сад, — мовив господар, помітивши, куди він дивиться. — Добрий сад! Але мені треба не садівника, а скотаря. Вмієш біля худоби ходити?
Петро похитав головою.
— Я, дядьку, вмію добре рибу ловити.
— Звати мене Симоном, — сказав господар. — Симон я, Левайда. А рибу мені ловити ні до чого. І річка неблизько, і човна не маю. Хіба що колись для свята зловиш…
— Скажете, то зловлю.
— Ну, то спочивай, а завтра й за роботу, — сказав Симон Левайда і звівся з лави. — Агов, жінко! — гукнув, і на порозі знову стала молодиця. Цього разу вони зустрілися поглядами, і обпікся Петро, як об вогонь. Спустив голову і стояв.
— Нагодуй, жінко, нашого наймита, і хай іде на сіно виспиться. Завтра піде до худоби в степ.
— Як його звуть? — спитала жінка, знову втуплюючи в Петра палкий погляд.
— Як тебе звуть, хлопче?
— Петро, — швидко сказав він, — а на прізвище… — він заникнувся, бо хотів сказати звичне — Соменко, але додав рішуче: — А на прізвище я Знайда.
— Ходи в хату, я тебе нагодую, Знайдо, — сказала жінка, звійнула хвартухом і зблиснула яскраво-білою, як і стіни хати, сорочкою.
Він зайшов у сіни, а тоді й у світлицю. Сів до столу і чекав. Жінка поралася біля печі, виймаючи рогачем горщика. Тоді зняла з мисника полив'яну миску й поставила перед ним.
— Ану побачимо, який ти до їжі, — сказала весело, насипаючи борщу. — Недаремно кажуть: який до їжі, такий і до роботи.
Але вона обірвала сміх, бо зустріла його вивідчий і трохи понурий погляд, і був він зовсім не юначий, а начебто старому, зажитому чоловіку належав. І чулися в тому погляді притамований біль і страждання — жіноче серце відгукнулося на те з дивним і несподіваним для самої себе жалем. І не могла жінка збагнути, що стривожило її в цьому парубкові, тому посерйозніла і, вкраявши хліба, відступила набік, склавши руки на грудях.