— Ми гаразді до того й до оного, — підхопив Стефан, сідаючи на лаву. — Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда тільки, коли нічого пити.
— Маєте рацію, пане Власе, — сказав я. — Але перш, ніж добре заспівати, треба кварту повну спорожняти…
— Чи ж погано я її спорожнив? — спитав Савич, примружуючись.
— Маю на думці інше, пане Власе, — сказав я. — Чи не навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів би вашу милість уконтентувати!..
— Святе діло мовите, пане канцеляристе, — сказав дячок. — Тільки боюся я В'юцки…
— Пане Власе! — вигукнув я. — Ви не остигли до кохання?
— До кохання остигає тільки мертвий, пане канцеляристе, — сказав поважно дячок.
10
Я також не переставав думати про В'юцку. Відколи пішла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче лишила незримий свій дух. Тінь чи запах — неосяжну присутність, розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я принагідно, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті часточки живуть ще довго, як світло, пролите в темінь і загусле. Вони у вічному русі, снуванні й обертанні; можливо, мій сьогоднішній настрій — похідне такого розпорошення, їх довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми спілкувалися, але найбільше часточки двох відчувалися й непокоїли: відчуття вбитого, якого я й зараз виразно бачу, — мертві тим і приходять до живих, що здатні отак розпорошуватися, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих, які сіють частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у якому існували, — нагадують про зникле тіло й відлетілу душу. А може, подумалося мені, душа і є таке розпорошення? Душа, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати чорну прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці про таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є присутність у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує, хоч з ним віковічно примирений чоловік, а відчуття часток іншої істоти чи не є сокровення на противагу смерті? Але існує інший сакрамент, животворний і світлий, — це відчуття часток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка входить у нас як надія і як провісниця; через це й думав я в цей момент саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже вона, окрім дячка, також не тримала в собі сірого спокою. Душа мені від того дивно порожніла, і я мимоволі починав прагнути зцілення, хай і тимчасового, — розмови з Савичем тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий приятель відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки йшли ми до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню дорогу, по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й біла. Вони наче проводили нас — бігли все попереду, навіть поглядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали, й перекидали одне одного, і вдавали, що кусають… Дихали на нас, видні в проміжку між хатами, рудівські поля. Засівали нас неспокоєм, супроти якого годі встояти — прочувалася причаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і двоє собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і собі. Земля під ногами була вогка, але до кінця не промокла, через це і ми, й собаки знімали над вулицею рудуватий порох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь шкіру — завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.
11
— Я знала, що ви прийдете, — сказала В'юцка, відчиняючи двері.
Зараз вона не була так виставне одягнена — в простій запасці і вишиваній сорочці. На голові — буденний очіпок, але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жінку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в груди, і не мав я сили з тим упоратися.
— А по чому пізнали? — спитав солоденько Савич, і я здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.
— А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї нахвалки і принести мені борг, — немилосердно відрізала В'юцка.
Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.
— Так приємно вам, В'юцко, мені допікати? — спитав зовсім тихо. — Я прийшов до вас не з тої причини, самі здорові це знати… Мене запрошено, як гостя, і не я маю платити, а милостивий пан канцеляриста.
Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій хаті, серед якої — довгий стіл з двома рядами лав по боках, недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом. Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть, у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку, неприступну й далеку.
— Цього разу я вам вибачу, пане Дяче, — сказала зимно, — і то тільки з пошани до пана канцеляристи…
Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахкотіло.
— Завше були до мене милосердні, пані В'юцко, — сказав підхлібне.
Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусіднього покою.
— Коли відпозичу вам свою книжицю, — сказав мені Савич, — прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жінки. Одна із них має строчкогранення: "В'юцка", а друга:
"В'юцко мила моя". Я витримав їх у строї світових пісень, тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, коли мені важко на серці…
Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я не дав би йому й сорока.
— Скільки вам літ, пане дяче? — спитав тихцем.
— Що там балакати про мої роки? — відказав смутно дяк. — Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.
— Пан дяк уважають себе молодим, — сказала, заходячи із штофом, В'юцка. — Насправді пан дяк — як трухляве дерево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх мені винен.
Дяк зворушено подивився на В'юцку.
— Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ставитеся, В'юцко, — сказав ніжно.
Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.
— Сідайте з нами, В'юцко, — сказав я. — Буде нам веселіше.