— Де вчилися, пане дяче? — спитав я тихо.
— Там, де і всі. Одну маємо alma mater, — відказав дячок і подивився на мене чи іронічно, чи весело.
Герасим пішов, а я знову встав, щоб розім'ятися. Вдруге підійшов до вікна, але до іншого, з протилежного боку. Тут побачив городи, що тяглися до сусіднього обійстя з вишневим садком, — листя вишень було побите іржавою рудизною. Сіра незрушна тиша стояла в нашій хаті, здається, припливла вона до нас від тих городів, що на них я дивився.
— Будемо кликати Івана Хвилоненка, — сказав якось знехотя Іван Скиба.
— Попитайтесь у Лук'яна Поповича, — обізвався дячок, знову завовтузившись у кутку. В нього сльозилося одне око, і він утер його рукавом, загинаючи до щоки рідку і вже сиву борідку.
— Чому саме Поповича? — спитав Скиба.
— Тримає шинок. А самі знаєте: туди заходять усі приїжджі…
Він знову втер око і подивився на мене ясно-сірими очима.
4
Але Поповича не треба було кликати: сам переступав поріг.
— Таки тримаю я шинок, — сказав він. — Через це й приходжу до ваших милостей без нагадування, дещо таки знаю. Тоді, коли оглядали небіжчика, я не посмів улазити зі своїм словом, але теперички — пора! Наперед скажу, що ймення, прізвища і хто він, убитий, не знаю…
— Коли це сталося? — спитав наказний сотник.
— У неділю, сьомого вересня. Був він з двома стадниками значкового товариша Нестора Федоровича, один Михайло, прізвища не знаю, а другий — Лук'ян Кнуренко. Третій — стадник полкового судді пана Ягельницького, він же Кочубей, четвертий — коровник пана Дмитра Маркевича, п'ятий — убитий, а шостий — його, вбитого, товариш, хто він і звідки, бог його відає!
— Усього шестеро?
— Так і є. Троє приїхало верхи — це два стадники значкового товариша Нестора і стадник пана судді.
— Довго в тебе були?
— З півгодини, — сказав Лук'ян Попович, присідаючи на лаву.
Він, певне, йшов сюди швидко, чи, може, зашвидко випалив своє зізнання, бо сидів і віддихувався. За його спиною стояло вікно, і я побачив на шибці кілька тремтливих крапель, що клеїлися до скла і боролись із вітром, котрий їх здував. Іван Скиба теж подивився на ті краплі.
— Дощ почався, — озвався зі свого кутка дячок Стефан.
— Не так воно й дощ, — сказав Лук'ян, — як таке: наче небо на землю сісти зібралося…
— Пили вони в тебе? — спитав Скиба.
— Більше говорили. Після того подалися просто в село. Були тверезі, й ніякої суперечки поміж них не було…
У Лук'яновім зорі засвітився той-таки сірий спокій, що так вражав сьогодні мене.
— Підпишіться за мене, пане Стефане, — попросив вія дячка Савича, і той, сполохнутий, різко звівся на ноги, аж хрумкнуло йому в колінах.
— Хто в Рудівці шинкує ще? — спитав Скиба, натоптуючи люльку.
— Андрій Хвостенко, підсусідок пана Огроновича і В'юцка Безкровна, шинкарка пана Маркевича, — сказав по дорозі до столу дячок Стефан.
5
Дячок був невисокий і тонкий, перетягнутий у стані поясом, обличчя його помережане зморшками, але очі світилися по-молодечому — єдині очі, у яких не було сумрявого сірого спокою. Я відчув до нього приязнь і знову використав нагоду, коли наблизився до мене, щоб завести легку балачку:
— Значить, училися, пане Савичу, в Києві?
— Певне, як і ваша милість, — блиснув очима дячок.
— До якого класу дійшли?
— Кінчив поетику.
— Значить, у вас є, пане дяче, книжиця з віршами? Дячок звів на мене трохи насторожені очі.
— Книжиця з віршами у мене є, — сказав спроквола. — Але ж чи вам, пане канцеляристе, те цікаво?
— Я теж дійшов до філософії, — мовив я, — ще й провчився на ній цілий рік. Після того рушив, як і ви, шукати місця прожитку. Так само колись учинив мій батько Остап і дід мій, неспокійна душа, Ілля Турчиновський. А питав я, пане Савичу, від того, що і в мене є книжиця з віршами та всілякими записами, ми могли б при добрій нагоді та згоді ними обмінятися…
Але дячок не встиг відповісти мені, бо зайшов Андрій Хвостенко. Під час нашої з дячком розмови Іван Скиба подрімував у кутку за столом — наш інтерес йому був чужий. Коли ж зайшов Хвостенко, він знову набрав урядової постави.
6
— Були вони в мене, аякже, — сказав Огроновичів підсусідок. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче випльовував круглі камінці. — П'ятеро чоловік було: пана судді стадник Кочубей, значкового товариша Федоровича стадник Михайло, ще й коровник пана Дмитра Маркевича Хома Біда, звісно, і той убитий з товаришем, хто зна, як їх і звуть. Сиділи вони до полудня.
— Багато випили?
— Та сім кварт, по три копійки за кварту. За них мені Біда й хустку гранатово-рябу застановив — хустка на двадцять копійок.
— Ну а коли випили?
— То й пішли від мене. Хвоста тобто, десь, як по правді сказати… ополудні! Еге ж, пішли собі, а мені яке діло куди? Я так і жінці своїй сказав: яке мені до того діло, кхе! Заплатили чи б то заставу лишили, то й гаразд!
— Не сварилися поміж себе?
Андрій Хвостенко поставив супроти наказного сотника нетямкуваті оченята, начебто питано щось дивне.
— Ні, не сварилися, — категорично відказав він. — І більше в мене не були…
Я помітив, що в Андрія Хвостенка, чи Хвоста, як його прозивали, дивної барви волосся. Мало воно рудуватий відлив, так само, як і його одежа. Такого кольору була й гранатово-ряба хустка, яку заставив Хома Біда, — це була барва цього рудого краю. Село теж звалося Рудівка, бо все навколо таки й справді випромінювало рудизну: земля, хати й люди. Навіть солома на стріхах виглядала не як скрізь — росла на червонясто-синій землі й набиралася тої барви ще на ниві.
Мені захотілося прогулятися селом, а затим вийти і на ті порожні й чудні поля. Хотілося пильно придивитися до них, бо не полишала мене думка, що вони — це спина смертельно пораненого чоловіка, а водночас — манливе, хитливе багно, з якого виглядає безліч затамованих, але й зірких очей. Від тих очей струмить, як світло, сірий спокій, що помітив я його, ступивши на цю землю. Можливо, він ставав манівною силою, що раптово приголомшує людину і примушує її наближатися до себе. Сплутує волю, притьмарює мозок, і людина починає йти, не маючи сили спинитися. Йде вона доти, доки не ковтне її червонясто-синя барва і доки не почне нею упиватися, як упивається все тутешнє зело й живність. Через це, подумалося мені, всі люди тут навіть ув одежу рудувато-синю вдягаються, через те у них так дивно пригашено погляди — вони з іншого світу, і нам з Іваном Скибою тут незатишно. Я мимовільно пригадав молодицю, котру бачив, коли виглядав у вікно, — щось було у ній незвичайне. Щось таке, від чого серце моє зіщулилося, і відчув я невиясний біль — прошив він мене наскрізь. Від того з'явилося незбагненне й безпричинне почуття вини, хоч не мав би я почуватися винуватим. Але жінка повернулась у мій бік і позирнула на мене очима, які й досі стоять переді мною.