На кону один із спудеїв кидав каменем у гарбуза. Гарбуз мав розколотися, а з нього вискочити лев. Я дивився на публіку, на ту сотню гарбузів, які мали осудити чи помилувати мене. Чи вистрибне з них лев? Чи кинеться на мене і чи матиму я силу жбурнути в нього грудкою? Але коли це станеться, про мир уже не йтиметься — продовжуватиму шлях свій та мандрівку.
Органіст так само презирливо всміхався. Органістові молодики зловісно покусували губи.
"А що, — тьохнула в мене думка, — коли вони прийшли сюди не дивитись і сприймати мою драму, а щоб озлобитись?"
Я зирнув у той бік, де сидів Страх. Погладжував вуса й також усміхався. Я спустився до нього по драбинці й сів поруч.
— Зараз твоя черга, — прошепотів я. — Виступиш?
— Хочеш, щоб сказав проповідь, як твій Кнур? Кнур і Шинкар — не один й той же?
— Той Кнур — теж ти, — сказав я. — Мій Страх.
— Зневажаєш мене, — засміявся я. — Мені здавалося, що я принаймні ця зала, тобто її ставлення до тебе…
Дійовець на кону кидав каменюку в кістяк і вже готувався до розмови з Віщим Голосом. Я поспішив туди. За лаштунками стояли актори.
— Як гадаєте, — спитав я, — матимемо успіх?
— Чого ж, — сказав один із спудеів. — Латиняни он аж киплять од заздрості.
— Коли так, то виставимо "Страх", — сказав я. — Але ні, спершу "Заздрість", а тоді "Страх"…
ІНТЕРМЕДІЯ ТРЕТЯ: "СТРАХ"
— Так, це про мене, — сказав Страх, устаючи з передньої лави. — Турчиновський попросив мене висловитися. Я не дуже радо йду на це, бо волію не базікати, а діяти. Однак я погодився. Бо хочу, аби твердіше пізнали, що я таке. Щоб щільніше відчули — я в кожній вашій кровині, в кожній жилці. Коли б не я, то й вас не було б як істот розумних. Нічого б не досягли й не вигадали, а поперерізали б один одному горлянки. Чи ж не страх божий — основа наших нинішніх звичаїв та моралі? Страх божий відчуває людина, і тільки вона. Чого найбільшого боїться — чи не вмерти? Для мозку, що ясно освітлює світ, зникнути — найвищий страх. Отож ви й вигадали віру в потойбічне життя, тобто віру у вічне життя А на сторожі цієї великої думки поставлено мене. Я дужчий за все, хоч люди часом вдають, що відгородилися од мене стіною. Моя справа пройти через ту стіну, залазити в людські криївки та захистя. І це зовсім не важко. Адже приходжу я до вас щохвилини, і щохвилини в іншому одязі. Щохвилини вигадую собі нову забаву. Але вершина мислі моєї — ваша думка про кінець світу. Тоді з'явлюся на землю в образі вогненного смерчу і протанцюю шалений танець. Ви про те знаєте, і це одна з причин вашого лихочиння. Бо всьому настане кінець: добру і злу. А коли так, то навіщо воно, те добро? Хіба не смішні речі я кажу? Ха-ха-ха! Смійтеся! Смійтеся, хай йому чорт!
Страх зареготав перший. Тоді зареготала вся зала. Я теж незвідь-чому сміявся, аж кольки кололи мені в боці. Реготалися всі дійовці, а найбільше органіст. Скорчився, ніби щось його скрутило, й викидував із себе поросячий вереск. Його молодці стукотіли ногами об долівку. Ми всі сміялися не горлом, а кишками, печінкою й нирками. У нас зойкала, як у коней, селезінка.
— Гей, ви! — закричав Страх. — Не варто впадати в такі пристрасті. Ліпше затанцюю вам — звеселіться! Бо можна взяти собі за бога не тільки мене, а й веселу розгульність. Хай усі сміються й будуть щасливі навіть тоді, коли їх смажитимуть на вогні. Ну, ви всі, ставайте в ряди. Почали! Веселіше, дідько вас усіх би побрав, інакше розітру на порох! Гех, гех! — вдарив він підборами. Ми висипали на кін і затанцювали разом із ним.
— Усмішку, усмішку! — гукав Страх. — Чого набурмосилися?
Він ходив біля нас і накладав усім на вуста всмішки. І ми всміхалися. — Гарно, чи не так? Хіба не про це ви мріяли?
— Про це! — вигукнули всі ми, танцюючи.
— Ось як я владарюю! — гукнув він і засміявся. Ми засміялися й собі. — Слава, слава! Ну що, Турчиновський, — гукнув мені, — чи не чудова вистава?
Я не відповів. По щоках мені котилися сльози, а рот безглуздо-завчено всміхався.
Драма тривала!
РОЗДІЛ XXX,
у якому Турчиновський оповідає про свої незлагоди з органістом
Всі дійовці "Мудрості передвічної" були раді з щасливого завершення вистави, бо, правду кажучи, у Шклові нічого подібного не бачили і ми побоювалися, що нас до кінця й не дослухають. Я ж не міг весь час позбутися тривоги, і не без причини.
Коли ми поверталися пізно вночі додому, я побоювався засідки й порадив своїм людям озброїтися коляками. Але ніч була спокійна, зоряна й прохолодна, і ми без пригод, звільна й задоволене розмовляючи, пішли в свій монастир, де чекали нас у співарні затишні ліжка й солодкий сон.
Люблю оцей час ночі, коли зорі ще молоді й високі, коли все оновлюється від літньої вільготи, і чи не тому затримався на ганку, озираючи широке небесне поле й відгадуючи на ньому знайомі зірки. Сон нарешті зморив мене, і, позіхаючи, пішов я спати, не зачинивши двері на засув, оскільки мирна й лагідна ніч заспокоїла мене до решти, а втома, яка солодко розлилася по тілі, пом'якшила сьогоднішню мою осторогу…
Приснилося, що вийшов я у сад, аби подумати й погуляти, але було парко, і я приліг під вишнею. Прокинувшись, відчув, що мене щось душить. Я отетерів: була то велика зелена гадюка. Обплелася довкруг шиї, і я перелякано зірвався на ноги. Холодний піт струмками побіг по мені.
— Слухай-но, — сказав я, — таке з людиною може статися, коли вчиняє смертний гріх. Який же гріх учинив я?
Гадюка мала людську голову, яку ховала мені під пахву. Висунула бліде, аж сіре, лице й просичала:
— Гадаєш, тільки ти з гадюкою на шиї?
Я озирнувся. Довкола й справді було безліч людей — всі вони теж мали на шиях гадюк. Жінки оповивалися ними, як прикрасами, деякі навіть попідфарбовували гадючі обличчя, що стриміли в них з-під пахв: губи, щоки й брови. Дивно дволицим здавався цей люд. Обличчя й маска, обличчя й маска — і так безкінечно. Часом важко було збагнути, де обличчя, а де машкара: люди попідфарбовували на вид зміїний і себе. Але вразило мене інше: ніхто й гадки не мав дивуватися на свої гадюки довкола шиї. Деякі з тих зміюк було убрано в золототкані шати й прикрашено діамантами й сапфірами — люди вільно розмовляли й сміялися.