Дивний спокій бачив я у Миколиних темних очах. Холодне безмежжя відчув нараз, вдивляючись у ті очі, — те, чого й справді не дано людині осягти. Від того ще більше скулилася мені душа, а голос тихо заговорив.
— Світ розділено на добро і зло, — сказав я. — Це той-таки розподіл на чорне і біле. Лихі ненавидять добро, а доброчинні — зло Тут теж в основі ненависть. Світ розкладено на сильних і слабких, здорових і недужих, зрячих і сліпих. Все, що існує на нашій землі, розполовинено. І все зіштовхується в непримиренній бійці одне з одним, кожне певне своєї правоти. Не знаю, чи є в тому сенс, але чи можна при тому плекати думку про всезагальну любов?
Микола дивився на мене з тим-таки незворушним супокоєм. Крізь бані проливалося сонячне проміння і висіло ясними сріблястими сувоями. Навколо холола стверділа, важка тиша.
Я промовчав, а тоді сказав ще таке:
— Можливо, ці думки нерозумні, вибач мені за них. Знаю, щоб була гармонія, не обійтися без боротьби із хаосом. Але мені вчувається тут щось непевне — коло нашого світу не змикається з початком своїм, а закручується в нове, входячи, як гвинт, у таку високість, куди не зазирнути…
І все-таки ця балачка з самим собою заспокоїла мене. Я спускався зі сходів, кроки мої гучно розлунювались у порожнечі; йшов і відчував, ніби вимито мене в чистій воді. Вгорі так само грало сонце, а навколо висіла густа, як кисіль, тиша. Ступав у тій тиші і, здавалося, ранив й непомірно голосним стуком своїх кроків. Постогнували приступці, а луна від того стогону розліталася по кутках. Здавалося мені, любий читальнику, що то стогне ціла споруда. Велика, старовинна, вона виплекала цю незвичайну тишу і стала для неї надійною домівкою. Отож, коли людно в ній і гамірно, тиша спить, згорнувшись у найдальшому закапелку; коли ж храм порожніє, вона прокидається. Розпрямляє заніміле тіло, по тому й виникає це, що я почув у цю мить: шурхіт піску, далеке зітхання і те ж таки постогнування, коли тишу ранять чиїсь запізнілі самотні кроки. Проте я не поспішав покинути храм. Хотілося якомога довше затримати цю хвилину і відчуття спокою. Є вони, такі, подумалося мені, хвилини, які можуть перетворюватись у камінь. Ось одна із них — моя, мої думки й почуття; я вірю, що хтось через багато-багато років прийде самотою у цей-таки храм і повторить мої рухи чи слова — пізнає цей чудний вічний камінь часу.
Отож мені захотілося, любий читачу: хай вона піде, ця хвилина, з покликом до подальших поколінь, щоб колись знову повторитися. Тоді стародавні споруди почнуть дихати, як люди, тоді оживе камінь, а люди прагнутимуть закам'яніти. Це відчуття прекрасне тим, що ні на що не схоже — подих вічності відчувається в ньому. Кожному варто взяти її трохи до серця, можливо, колись воздасть своїм плодом. Адже я знаю й інше: тільки тоді відчується справжнє щастя, коли воно, хоч і недовговічне, осяватиме своїм світлом сущий день.
РОЗДІЛ XIX,
у якому Турчиновський з'являє про свою несподівану зустріч із колишніми співподорожанами
Світ вузький, любий читальнику, адже куди не ступить нога твоя — скрізь здибуєш знайомих або тих, кого просто запам'ятав. Буває й химерніше: обличчя знайомих увижаються поміж чужих облич — людська омана. Того ж дня я схильний був прийняти лиця моїх колишніх співподорожан-здирців за таку облуду. Найменше мені хотілося здибуватися саме з ними, але витівки долі нашої не завжди збагненні.
Було сонячно того ранку, як узагалі того літа, навіть парко — можливо, заходило на грозу. Я йшов дорогою, обдумуючи ще одну притчу до "Мудрості передвічної", а заодно міркував про змінність та плинність нашого життя. Проїхав віз, і, щоб сховатись од куряви, я відступив на кілька кроків у малу вуличку. Тоді й побачив двох вершників у драгунському військовому строї. Вони їхали до мене на вгодованих конях, їхали швидко й навальне. Обличчя їхні відразу ж упали мені у вічі — небагато треба, щоб їх упізнати. Я глибше відступив у завулок, цієї зустрічі хотів найменше.
Переховавшись, я сів на лавку біля якогось подвір'я і спершу навіть не зауважив, що на ній уже хтось сидить.
— Розповім тобі одну історію, — спокійно сказав той, до кого я присів на лавці. — Жив на світі один дуже дивний молодик…
— Це ти мені підладнав? — спитав я, показуючи на своїх колишніх ворогів-співподорожан, які незвідь-чого спинилися на дорозі й розглядалися.
— Доля тебе з ними звела, — сказав Страх. — А хіба вони не твої друзі?
— То не мої друзі! — вигукнув я.
Вершники рушили коней, звернули у вуличку, де я думав заховатися, й поїхали просто на мене.
— Диви, він тут, — сказав один, а мені здалося, що це проговорив його кінь.
— Ти звідкіля тут узявся? — вигукнув другий.
— Хоче, щоб ми віддали йому наш борг, — засміявся Семен.
— Смерті своєї шукаєш? — серйозно спитав Іван.
— То розповідати тобі ту притчу? Візьмеш її для "Мудрості передвічної", — сказав, штовхнувши мене. Страх. Я перехрестився.
— Він хреститься, — зареготали мої вороги.
— Залиште мене в спокої, — жалібно попросив я.
— Не ми стали на твоїй дорозі, а ти на нашій, — сказав Іван.
— Не ти постраждав, а ми, — додав Семен.
— Знову заведешся із ними, — позіхнув Страх, — а я тобі таку славну притчу хотів розказати.
Я заплющив очі. Темна хвиля вкутала мене, але за мить відчув: мозок мій прочищається. Ні, зустріч цю я вигадав, все було простіше. Я стояв у затінку вишень і щосили чіплявся пальцями за тин. По дорозі ж, курячи, віддалялися два вершники, і я найменшого сумніву не мав, що нам таки доведеться зустрітися.
Я передихнув і сів на лавку, певна річ, на ній нікого не було. Лящали, об'їдаючи вишні, горобці, у глибині обійстя хтось мирно розмовляв, до мене долинав неквапливий виголос людської мови. Я заплющився й на мить вийшов із цього світу.
Чи довго так сидів, не пригадую, любий читальнику. Чи відчував страх? Мабуть, то було інше почуття — здається, надійшла пора полишити це гостинне місто. Зловісні знамення тривожили мені душу.
"Біда буде, — подумав я. — Коли мої здирці тут, не уникнути нам спіткання".
Розбито поволік ноги — хотів попрощатися з люб'язним до мене єпископом Сильвестром Четвертинським. Але доля й цього разу вирішила інакше. Єпископ зустрів мене обіймами й, не давши вимовити й слова, сповістив, що, оскільки регент хору п'яниця і скандальник, відсьогодні він уже не регент, а на його місце призначаюся я. Єпископ, цей добродійник мій, схвильовано привітав мене, а я не мав ради й подякував йому, зітхнувши подумки, оскільки знову заходило на пристрасті, оминути які мені не під силу.